Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна
Нестайко В. З. Загадка старого клоуна. – К.: Веселка, 1982.
РОЗДІЛ І
Здрастуйте!. Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя
Здрастуйте! Це я. Стьопа.
Хто я такий? Ну, для себе я – це я, звичайно. Я – та й годі. А для інших…
Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти років, з щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й з ямкою на бороді.
Таких облич нібито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає ні в кого.
Як
Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було.
Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка. Феодосія Макарівна стригла мене машинкою “під нуль”. А в інший час моя “фотографія” лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці… Мелькала,
І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід.
Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: “Покажи йому палець – і вже сміється”.
Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.
Наче щось там пригасло.
Наче хмарка набігла на сонце.
Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті.
А який, люди добрі, настрій може бути в людині, яка п’ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке – і учні, і вчителі, і самі стіни, – і раптом її перекидають в іншу школу, в і пішій клас, де все чуже, незнайоме, далеке – і учні, і вчителі, і самі стіни?!
А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас.
Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук, Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, “Реве та стогне” співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У колгоспній майстерні сільгосптехніку направляє: Ну, до того ще й взагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.
Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді:
– Та ви ж закінчений майстер – “золоті руки”! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви – унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант – це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант – це злочинна безгосподарність. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете слугувати точній механіці…
– Та що ви, чесне слово! Та припиніть! – пробував угамувати його тато. – Давайте оно краще… “Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…”
Але Іван Михайлович: розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І через якийсь час після того, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, і тато просидів з ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і урочистий.
Голові дзвонили з райкому, а райкомові дзвонили з обкому, а обкомові з Києва.
Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті й глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів – весело, коли сердився – глузливо).
– Щасливої подружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай!
– Батьку! Та не крайте моє серце! – благально прикладав руку до грудей тато.
– Велике діло – опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москві на ВДНГ зустрічатися раз на рік.
– У-у-у! – вголос заплакала мати.
– Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! – жалісно скривився тато. – Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто?
– А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? У сферу обслуговування піде? Хіба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала – і не впізнати: артистка, з голови до п’ят самі “лейби” заграничні. Однієї помади на губах французької на двадцять карбованців намазано. Що ж – давай! Доганяй!
– Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий піде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург… Куди схоче. По всенькому ж Києву об’яви запрошують на роботу.
– А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи піонери? Чи студенти приїжджі?
– Техніка.
– Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе трудове селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять.
– Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за механізацією, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба… – Тато зітхнув, і мені стало шкода його – авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий – увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама.
– Все одно ти перекинчик, – і собі зітхнув дід.
– Не перекинчик тато, не перекинчик! – вигукнув я. – І не був ніколи ним.
– Ти, Стьопко, як пень, – усміхнувся дід Грицько. – Голова – як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам’ятай!
– То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? – жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав.
– Ну, гаразд уже, годі, гаразд! – весело засміявся враз дід Грицько. – То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві – великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпраці станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбінат! Держись, Києве!
Отак змінилося моє життя. Отак з сільського хлопця став я киянином.
Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку і писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту, механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже через півроку дали йому окрему двокімнатну квартиру.
– А що? Який “добридень”, таке й “доброго здоров’я”, – ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько. – Ми ще там усім носа втремо.
– Еге ж! – хмикнула, усміхаючись, баба. – Який батько, такий син – викрали з бочки сир.
– А що? А що? – півником закозирився дід. – Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я…
– Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
– Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став.
– Мовчи вже! Тур мені Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський.
Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захоплюючі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і…
Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в’янули поряд з ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев’янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні…Я дуже люблю свого діда.
У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп’якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)