Нестайко Всеволод Зіновійович Чарівні окуляри

Нестайко В. З. Чарівні окуляри: Правдиво-фантаст. повість про надзвичайні пригоди київських школярів: Для мол. і серед. шк. віку / Худож. А. Василенко. – К.: Веселка; Тернопіль: Навч. кн. – Бог
ПРИГОДА ПЕРША
Загадкова записка, з якої починаються чудеса.

Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як

жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене “Сонечко моє руденьке!”. А бабуся каже: “Ти в нас особливий сонячний хлопчик!” “Сонячний-то сонячний, – думав я. – Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк”.

Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!. Який він був меткий, спритний, дужий!. І удачливий!. Як він на ковзанах, на роликах катався!. Як він у футбол грав!. А я невдаха… На ковзанах, на роликах раз у раз і падаю. І в спортивних

іграх я не мастак, скоріше партач – і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію… Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, – моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата… Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий – його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:

– Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками…

– Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, – кажу я. – А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.

– Що ж, може, й почекати трошки доведеться, – усміхався дідусь. – Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!

Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи – підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: “Таки став я письменником! Але чогось написав не “Кобзар”, не “Миколу Джерю”, не “Лісову пісню”, а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав…”

А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:

– Пане Президенте Африканської держави! Війська для параду вишикувані!

“О! – думаю я собі. – Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, – бо спека”.

“От бачиш, Ромко! – думаю я собі далі. – Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!”

Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом…

Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу – записка. Читаю: “Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!” І підпис: “Ритас”.

Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! “Ритас”!. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін… Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!

Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей згорнуті окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. “Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається”, – подумав я.

Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.

Ромка Черняк здивовано глянув на мене:

– Чого це ти либишся?

– Та! – я махнув рукою.

– А конкретніше? – спитав Ромка.

– Та! – знову махнув я рукою.

– Невже в лото зірвав джек-пот? – пхикнув Ромка.

– Ні! – сказав я.

– А що ж таке? Не муч мене!

Я більше не міг терпіти. І я признався:

– Та… Записку одержав. Якусь дивну.

– Від кого?

– Сам не знаю…

– Ану покажи! – сказав Ромка.

Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:

– Ти що – приколюєшся? Тут же нічого нема!

– Як?!

– А отак! Чистий папірець!

Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було – на аркуші жодного слова, чистий папір…

– Ну й дурні в тебе приколи! – презирливо скривився Ромка. – Ти що? Типу чокнутий?

– Та клянусь! – вдарив я себе в груди. – Була записка!

– А де ж вона? Може, в іншій кишені?

– Н-ні! Це той самий аркуш…

– Тю! Дурниці якісь ти пореш!.

І тут мені стрельнуло:

– Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав – спершу видно, а тоді текст зникає…

– То ти що – шпигун? – криво усміхнувся Ромка. – А що було в записці?

– Там було написано: “Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри”. І підпис: “Ритас”.

– “Ритас”? А ти не брешеш?

– Та щоб я!. – знову вдарив я себе в груди.

– Ну, добре-добре!. Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?. Он воно що!. Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?. Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському їжачкові, написала!. Ну, гуморист!. Ха-ха-ха! Остап Вишня!.

Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.

Але ж була записка!. Я ж не вигадував!. Я власні очі бачив, читав її!. Ех!. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав – довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене – де шукати ті чарівні окуляри?. Написано було – шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах “Оптика”, яких у Києві багато, і не питати ж: “Чи продаються у вас чарівні окуляри?” Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати…

Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька – математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші… І оті інші, “близькі”, окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: “А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?. Може, її написала сама Юлія Юхимівна?. Може, вона чарівниця?. Добрі чарівниці завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені…” І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув – глузливий вигук Ромки Черняка:

– Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!. Богданець вкрав ваші окуляри!. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!.

Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.

Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав. А на перерві він підійшов до мене і сказав:

– Ну, добре-добре! Не переживай!.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Нестайко Всеволод Зіновійович Чарівні окуляри

Categories: Твори з української літератури

Links