Вибудовуючи рецензію відповідно до послідовністю розташування статей Жуковського в аналізованому томі, заключну частину (всього півсторінки тексту) Вяземський присвятив його прозі послевестниковского періоду. Хоча стислість відкликання про “Подорожі по Саксонської Швейцарії” і “Рафаэлевой “Мадонни”” означала прохолодного, тим паче негативного до них відносини.
Так, “шматки з подорожей 1821 і 1824 років” визнані “зразком прози описової”, і висловлено побажання, щоб Жуковський видав всі свої дорожні записки.
Разом про те властивий В’яземському переважний інтерес до громадської проблематики зумовив її вибір й у жанрі подорожі. На його думку, “приємніше і корисніше дивитися з спостерігачем на суспільство, вникати у звичаї, зводити нього [путешественника-наблюдателя – І. П.] знайомства з знаменитими сучасниками”, ніж із живописцем – “на природу”. Проте рецензент гідно оцінив майстерність Жуковського у передачі вражень від творів мистецтва у його статті “Рафаэлева “Мадонна””. Вяземський, до 1826 року багато размышлявший і писав про романтизмі, явно зауважив романтичне початок у тому уривку
Жуковського, хоча й педалював цю тему. Але він вдало переадресував визначення Жуковського (“Мадонна” Рафаеля – “не картина, а бачення”, либонь у неї є диво одкровення) його власному тексту і спромігся, по крайнього заходу, прохопитися про особливість поетики Жуковского-критика. Як і нотатках останнього гра “дівиці Жорж”, у його статті про шедеврі Рафаеля рецензента приваблювало вміння Жуковського як дати “звіт про своїх при спогляданні” творів мистецтва, а й зрозуміти й присвятити читача в “таїнства” душі, психологію самого що робить художника. Наприкінці рецензії Вяземський уникає робити висновки, підбивати підсумки. Такий фінал цілком органічний для фрагментарною структури статті. Це дозволяло сприймати її свого роду цикл коментарів – реплік “у процесі читання” збірника, дуже змістовних, але з підлеглих жорстко якоюсь однією темі, хоч і дозволяли виділити найважливіший для рецензента наскрізний мотив “взаємовідносини письменники та суспільства”, котрі претендували на систематичне її розкриття, відповідно припускали продовження розмови. І, зрозуміло, як про прозі Жуковського. Текст статті включався в метатекст – і публікував її журналу, і Вяземського загалом. Отже, критичні, публіцистичні, редакторські і видавничі досліди Жуковського першої чверті ХIХ століття знайшли у В’яземському уважного, по-дружньому розташованого і водночас суворого, іноді навіть прискіпливого суддю. Завжди пам’ятаючи про їхнє спільні корені – зв’язки й з Карамзіним, Вяземський бачив можливості і навіть необхідним відкрито критикувати (“сварити” і “термосити”, як які самі напівжартома-напівсерйозно писали) побратима за пером, входити ним саме в неприємні суперечки, нерідко по досить з принципових питань. Така установка, за словами старого Вяземського в нотатках “Що стосується паперів Жуковського” (1876), була взагалі й у “літературних і літераторських відносин” у тому “гуртку”. Як зазначено вище, вона реалізовувалася їм й у листах Жуков-скому, й у “Записних книжках” (не розрахованих на широкого читача), котрий іноді виступи зі сторінок періодики. Причому литературно-общественные погляди, авторська стратегія і тактика Вяземського багато в чому вироблялися саме у з його міркуваннями про діяльність Жуковського – критика, публіциста, редактора і видавця. Вяземський цінував, але з переоцінював майстерність і значення прози свого старшого друга, створеної до виходу другого видання “Творів У. Жуковського в прозі” (1826). І все-таки критик був до неї поблажливіше і, здається, справедливішою самого Жуковського, котрий стверджував в “Конспекте з російської літератури” (1826 – 1827), що він “має свої індивідуальні заслуги”, як та інші прозаїки – послідовники Карамзіна, але загалом вони “не досягли мистецтва свого вчителя”, а “те, що написали, незначно”. І сьогодні відгуки Вяземського допомагають осмислювати діяльність Жуковського – прозаїка, редактора і видавця як живе історичне явище. Відмінні особливим публіцистичним “градусом” судження Вяземського актуалізують аналізований матеріал, позбавляючи її холодної скам’янілості пам’ятника. Цей ефект нерідко досягався тому, що критик виходив з принципу створити “своє щодо чужого”, за висловом Жуковського. У разі Вяземський або використовував “чужій” текст для позначення напрями власних міркувань, “дописував” розпочате перед ним (наприклад, в відгуку на статтю Жуковського про Кантемире), або вибудовував свій відгук як політичний “відповідь” на висловлювання що його автора (наприклад, у кризовій ситуації із статтею Жуковського “Хто істинно добрий і щаслива молода людина?”). Найяскравіше така авторська стратегія проявилася у рецензії Вяземського на книжку прози Жуковського 1826 року, та її риси проглядаються й більш ранніх його доробку. Проведення критик
а-публициста, як, постійно викликала нарікання, зокрема і з боку його старшого друга. Із цим пов’язана, можливо, і – оцінка Жуковським прози Вяземського у вже процитованому “Конспекте…”: “Його проза також дуже сильна, але їй іще більш притаманний недолік його віршів – прагнення вмістити занадто багато речей невеличкому просторі”. Вяземський ж ми мислив своєї прози без цих недоліків. І незадовго на смерть, в 1870-е роки писав: ” проза моя нічого очікувати забута. У прозі моєї є фізіономія і самобутність. Вона, зрозуміло, не іде у підметки прозі Карамзіна і Жуковського, але саме тією і вирізняється, що пішла не їх дорогою, а своїми путівцями”. Так, критикуючи одне одного, друзі “від малолітства”, і аж ніяк завжди однодумці, ішли всі ж у одному напрямку – прокладаючи кожен шлях до істинної “слави своєї зрілості й Батьківщини”.
