Мої роздуми про поезію Антонича)
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина, а часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всі звірята…
Звірята й зорі, люди і рослини – у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине…
(“З зелених думок одного лиса”).
Існування мислилось постом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок
Починав Богдан-ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелене Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.
Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої…
(“Елегія про перстень молодості”).
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, гой жне ненависть (“Слово про чорний полк”).
Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до удосконалення світу.
Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)