“Выхожу один я на дорогу!” Мої роздуми про поезію М. Лєрмонтова

Вірш “Выхожу один я на дорогу”, написаний Лєрмонтовим в останній рік життя, міг би бути епіграфом до всієї творчості поета. Коли читаєш ці рядки, складається таке враження, що разом із поетом проходиш ще раз “кремнистьій путь” його творчого життя – від початку і до кінця, де він завжди сам-один, знемагає від туги і страждань, все шукає і не може знайти ні спокою, ні бажаної мети. Слова “сам”, “самотній” так часто трапляються у віршах Лєрмонтова, що можуть бути їх пізнавальним знаком, символом лермонтовської музи. Ще в перших,

знайомих із дитинства, віршах поет приходить до нас “одиноким парусом, белеющим в тумане моря голубом”. Потім згадується круча-велетень, що самотньо плаче в пустелі за хмаринкою, яка покинула його. А на іншому “горючем утесе”, “в том краю, где солнца восход”, “одна и грустна! прекрасная пальма растет”.

“На севере диком стоит одиноко сосна!” Це їй, в її холодній самотності увижається сонце і пальма! Але це десь далеко і недосяжно! Таких прикладів дуже багато. І ось сам поет, пройшовши десятилітній шлях творчості, знову виходить на дорогу, і знову сам-один. Шлях його “кремнист”. Кремній

– твердий камінь з гострими краями. Йти по ньому боляче і важко, особливо, якщо ні з ким розділити цей шлях! Що з того, що

В небесах торжественно и чудно! Спит земля в сиянье голубом!
У таку тиху, зоряну ніч людина ще дужче відчуває свою самотність. Про нього навіть ніхто не згадує:

!Пустиня внемлет Богу, И звезда с звездою говорит.
І від цього “так больно и так трудно” самотньому мандрівнику, стомленому від нездійснених надій, оманливих пристрастей, марних зусиль. “Свобода і спокій” – ось останній притулок душі, останнє бажання. Думки про свободу і спокій нагадують пушкінські роздуми про життя:

На свете счастья нет, А єсть покой и воля!
Але саме тоді, коли людина спокійна і вільна, вона знову починає мріяти про те, що не здійснилося, про любов, щастя, про вічну красу і гармонію:

Я б желал на веки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жжзнл сили,
Чтоб дыша вздьшалась тихо грудь;
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Темний дуб склонялся и шумел.
Мрія про гармонію, про злиття зі світом завжди жило в серці поета. Але на-ніть в юності вона вже здавалася нездійсненною. У вірші “Бажання” (1832) поет писав:

Дайте раз на жизнь и волю,
Как на чуждую мне долю
Посмотреть поближе мне!

Михайло Юрійович Лєрмонтов до кінця свого короткого життя почувався самотнім мандрівником, “чужим для мира и небес”. Але водночас він став вірним і постійним супутником багатьох читачів, мудрим співбесідником і улюбленим поетом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Выхожу один я на дорогу!” Мої роздуми про поезію М. Лєрмонтова

Categories: Твори з української літератури

Links