Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Народився в с. Новиці Горлицького повіту на Лемківщині (зараз територія Польщі) в родині священика. Навчався у польській гімназії в Сяноці, яку закінчив блискуче, на гуманітарному факультеті Львівського університету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вірші. За життя здобув славу одного з найкращих поетів, по смерті був надовго забутий. Автор збірок поезій “Привітання життя” (1931), “Три перстені” (1934), “Книга Лева” (1936), “Ротації”, “Зелена Євангелія” “Велика гармонія” (були впорядковані, але

не видані за життя автора), працював над малою прозою, писав роман, лібрето до опери. Передчасно помер від запалення легенів.

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь. Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершено у

своїй мудрості і красі. Так, у збірці віршів “Зелене Євангеліє” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців. Весна закрутить хмільно веретена травня. Лисиці, куни і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях. Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б. І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби,
де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
і знов цілую чорні скиби.
припавши перед сонцем на коліна.
Творчість поет ставить на друге місце після

Матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про. сенс людського існування й сутність мистецтва:

Мов мідь живу, наснажує рослини
електрика зеленої землі.,
але і ти – рослино горда, шо
співаєш це, не знаючи пошо,
колись, мов пень, подолана від тлі,
покотишся землі на груди сині.
Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на. вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка
Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки… Вірші Б. І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б. І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.

Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосун ків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всі звірята…
Звірята й зорі, люди і рослини
у всіх олна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна.
хоч час крилатий з вітром лине…
(“З зелених думок одного лиса”).
Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Ан-тонича с мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя. Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелене Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої…
(“Елегія про перстень молодості”).
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, пере
шкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(“Слово про чорний полк”).
Так відповів Антонич тим хто вбачав у насильстйі шлях до удосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Categories: Шкільні твори

Links