Мотиви ранньої лірики Аини Ахматової
На початку XX ст. в російській поезії з’явилася яскрава зірка – Анна Ахматова. Її відразу ж охрестили “російською Сафо”, бо вірші невідомої до того часу дівчини вирізнялися надзвичайною щирістю й глибиною зображення внутрішніх переживань. Уже в першій збірці віршів “Вечір” (1912) А. Ахматова постала зрілим поетом (сама Ахматова саме так називала себе – не поетесою). За своїм характером ці поезії були своєрідним ліричним щоденником. Героїня віршів Ахматової – романтична дівчина, жінка-мрія, то цариця, то страдниця. Як і кожну
То змейкой, свернувшись клубком,
У самого сердца колдует,
То целые дни голубком
На белом окошке воркует.
Кохання юної героїні тривожить душу, не дає спокою, не приносить радості:
То в инее ярком блеснет,
Почудится в дреме левкоя…
Но верно и тайно ведет
От радости и от покоя.
Та коли розлучаються двоє, невідступні спогади ятрять душу, роблять нестерною мукою:
И когда друг друга проклинали
В страсти раскаленной добела,
Как земля для двух людей мала,
И что память яростная мучит?
Вспышка сильных – огненный недуг! –
И в ночи бессонной сердце учит,
Спрашивать: о, где ушедший друг?”
(” Когда друг друга проклинали…”)
Друга збірка “Чотки (1914) стала розкриттям внутрішньої суті поета. Лірична героїня, прагнучи осягнути духовну сутність людини, звертається до Бога. Її непокоїть питання, як пройти через печалі, що постають на її шляху, і при цьому не розтратити душевних сил, а навпаки – збагатити душу:
Столько печали в пути.
Как же мне душу скудную,
Богатой Тебе принести?
(“Дал Ты мне молодость трудную…”)
У пошуках сенсу життя героїня Ахматової доходить висновку, що він у поєднанні високого і земного:
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Вона здатна поєднатися з природою, знайти в ній відгук своїм душевним переживанням і образи для своїх віршів:
Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
(“Я научилась просто, мудро жить…”)
У збірці “Біла зграя” (1917), що завершила ранню лірику Ахматової, події особистого життя поета перетинаються з реальними історичними подіями, випробовуваннями, які принесла Перша світова війна. Лірична героїня намагається переосмислити ті цінності, які були в довоєнному житті:
Думали: нищие мы, нету у нас ничего,
А как стали одно за другим терять,
Так, что сделался каждый день Поминальним днем,
– Начали песни слагать О великой щедросги Божьей
Да о нашем бывшем богатстве. (“Думали: нищие мы…”)
У віршах цієї збірки стають дедалі помітніші філософські мотиви. Ахматова замислюється над місією поета в цьому світі:
Но не питайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены – и зто знаєм сами –
Мы расточать, а не копить.
(“Нам свежесть слов и чувства простоту…”)
Саме ця душевна щедрість Ахматової, яка без останку віддавала саму себе поезії, зробила її одним із найяскравіших митців світової літератури XX ст.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)