“Реквием” (1935-1940) – вершина патріотичної лірики Ахматової

Анна Ахматова (справжнє ім’я Анна Андріївна Горенко) – видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму, створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники “Вечер” (1912), “Четки” (1914), “Белая стая” (1917), “Подорожник” (1921), “Anno Domіnі” (1921), поеми “Реквием”

(1935-1940), “Поэма без героя” (1940-1963).

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства – стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім’я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів.

Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці “Коротко о себе” (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910 р.), захоплення акмеїзмом, народження

віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання.

Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила “златоустой Анне – всея Руси искупительному глаголу”, звучить захоплене всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської героїні.

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник “Вечер” (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої “вогненною недугою”, де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах “Песня последней встречи”, “Сжала руки под темной вуалью”, “Белой ночью”, “любовь”, баладі “Сероглазый король”.

Любовь покоряет обманно, Напевом простым, неискусным. Еще так недавно-странно Ты не был седым и грустным.

(“Любовь покоряет обманно”, 1911).

“Нетленной любви” представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: “Я улыбаться перестала”, “Песня о песне”, “Муза ушла по дороге”, “Все отнято, и сила, и любовь”, “Уединение”.

Муза-сестра заглянула в лицо, Взгляд ее ясен и ярок. И отняла золотое кольцо, Первый весенний подарок. (“Муза-сестра заглянула в лицо”, 1911).

Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії (“Царскосельськая статуя”, “Городу Пушкина”), але й у літературознавчих роботах “Александрина”, “Пушкин и Невское взморье”. Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової – І. Анненському, О. Блоку, О. Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М. Булгакову, Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно “проривається” крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл “Северные елегии”). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину (“Не з тем я, кто бросил землю”, “Мне голос был…”):

Не с теми я, кто бросил землю На растерзание врагам. Их грубой лести я не внемлю, Им песен я своих не дам. (“Не с теми я, кто бросил землю”, 1922).

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни (“Птицы смерти в зените стоят”, “Первый дальнобойный в Ленинграде”, “Шели в саду вырыли”). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом (“Клятва”, “Мужество”, цикл віршів “Ветер войни”):

И та, что сегодня прощается с милым, – Пусть боль свою в силу она переплавит. Мы детям клянемся, клянемся могилам, Что нас покориться никто не заставит!

(“Клятва”, 1941).

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

“Реквием” (1935-1940) – вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов’язана з біографією Ахматової. “Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде” породили необхідність розповісти про “страшные годы ежовщини”, безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:

Перед этим горем гнутся горы, Не течет великая река, Но крепки тюремные затворы, А за ними “каторжные норы” И смертельная тоска…

(“Реквием. Посвящение”).

Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, “каменным словом” западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:

Магдалина билась и рыдала, Ученик любимый каменел, А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел. (“Реквием. Распятие”).

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, “снова научиться жить” і, будучи вірною обов’язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам’ятають сучасники і знатимуть нащадки:

И пусть с неподвижных и бронзовых век, Как слезы, струится подтаявший снег, И голубь тюремный пусть гулит вдали, И тихо идут по Неве корабли.

(“Реквием. Эпилог”).

Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, “подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала.

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: “Я не переставала писать стихи. Для меня в них – связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их – я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных”.

З теорії літератури

Акмеїзм (від грец. “розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь”) – літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи “лірику природи” та “лірику культури”. Друкувались у журналі “Аполлон” (1909-1917). Із цим літературним угрупованням пов’язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію “Цех поетів”.

Реквієм – багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Реквием” (1935-1940) – вершина патріотичної лірики Ахматової

Categories: Шкільні твори

Links