Мартин Боруля – ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ Скорочено
Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що “Дворянскоє депутатскоє собраніє” зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, “уродзоного шляхтича”, назвав бидлом, а сина – телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог.
Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу,
Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не “тато”, “мама”, а “папінька”, “мамінька” чи “папаша”, “мамаша” – по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка.
Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати
Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще – в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян.
До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять “кофій” і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник – гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном.
Приходить Омелько з міста пішки – друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята – заручин.
Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір’ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок, що то марно, тільки посваряться.
Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка.
Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього “тають”, розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане).
На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин.
Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором.
Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином.
Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не “Боруля”, а “Беруля”.
Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом.
Гервасій просить поблагословити дітей – Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами.
Коментар
Трагікомедія І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля” уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем – підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати “за паперами” дворянином постраждав і сам Боруля, і його сім’я. Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу, але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності.
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
(1845-1907)
Народився майбутній письменник в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині збіднілого дрібного шляхтича, управителя панського маєтку. Іван навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім працював писарчуком, пізніше став канцеляристом міської управи. Далі – служба в повітовому суді, а коли переїхав ідо Єлисаветграда, почав працювати столоначальником повітового поліцейського управління.
Дуже захоплювався театром, брав участь в аматорських виставах, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального І гуртка народовольців.
У 1870 році І. Карпенко-Карий (псевдонім Карпенко – від батька. Карий – від імені улюбленого героя п’єси Т. Шевченка “Назар Сто-доля”. Іменами з цього твору Іван Карпович назвав і своїх дітей – Назар та Галя) одружився з Надією Тарковською. Почав друкувати свої твори й був звільнений “через неблагонадійність” із посади секретаря поліції. Вступив до трупи М. Старицького. У 1884 році його заарештували й заслали до Новочеркаська, де він працював ковалем, палітурником і писав п’єси.
Були опубліковані його п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Мартин Боруля”. У 1887 році, отримавши дозвіл на звільнення, оселився на хуторі Надія (названому на честь дружини) Єлисаветградського повіту. Став актором у трупі свого брата М. Садовського, потім виступав з другим братом П. Саксаганським, написав комедію “Сто тисяч”. У 1897 році склав “Записку до з’їзду сценічних діячів” про переслідування українського театру, яку проголосив у Москві П. Саксаганський. У 1899 році Карпенком-Карим була написана історична трагедія “Сава Чалий”. Створивши власну акторську трупу, драматург написав для неї п’єси: “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море” та ін.
Захворівши, поїхав до Німеччини й там помер. Похований біля свого хутора.
Завдяки артистичній родині Тобілевичів (три брати з дружинами, їхня сестра Марія були чудовими акторами) в Україні виник професійний театр із багатим репертуаром, справжньою українською драматургією.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)