МАРТИН БОРУЛЯ – ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

10 клас

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

МАРТИН БОРУЛЯ

Комедія в 5 діях
(Скорочено)

ДІЄВІ ЛЮДЕ:

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка – його жінка.

Марися – їх дочка.

Степан – син їх, канцелярист земського суда.

Протасій Пеньонжка – чиновник

Матвій Дульський – чиновник

Гервасій Гуляницький – багатий шляхтич, чиншовик.

Микола – його син, парубок.

Націєвський – регістратор з ратуші.

Трандалєв – повірений.

Омелько

і Трохим – наймити Борулині.

Гості.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.

ЯВА І

За столом сидять Трандалєв, аз бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.

Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля. Трандалєв (чита). По вислушанії всех вишеізложенних обстоя­тельств і на основанії представленнихдокументов, Дворянское депу­татское собраніє определяет: Мартина, Генадієва сина, внука Матвея Карлова, правнука Гервасія Протасьєва, Борулю з синомСтепаном, согласно

61 ст. IX тома Свода законов о состояниях, ізданія 1857 года, сопрічісліть к дворянскому его роду, прізнанному в дворянском достоінствє, поопредєлєнію сего собранія, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внєсєнієм во 2-ю часть дворянской родословной кнігі і дело сіє с копіямі, как настоящегоопредєлєнія, так равно і опредєлєнія от 14 декабря 1801 года, представіть на утверждєніє в Правітєльствующій Сенат, по департаменту Герольдії.

Мартин. О!.. Виходить, я – не бидло і син мій – не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю і часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.

Трандалєв. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?

Мартин (б’є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обиду обоюдною?.. Я вас І питаю: яка тут обоюдна обида? Він каже на мене “бидло”!.. – а я мов­чи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда, “теля” – а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обида?

Трандалєв. Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.

Мартин. Апелювать!

Трандалєв. Аза вивод подамо встрєчний іск.

Мартин. А коли треба, то й поперечний.

Трандалєв. Поперечних не полатається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє, ми виграємо діло. Когда я був ще фотогра­фом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обида, а кулачная. Щерби­на, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах – упав! А магістрат признав, що драка була – обоюдна. В рішенії сказано було: хотя Щербина взяв Горбенка за воло­са, обвьол его вокруг себя, прічом в руках остался значітельний пучок волос, імеющійся при деле как вещественное доказательство; но, прінімая во вніманіє, чтопрі етом дєйствії тяжестью тела Горбенка і сам Щербина бил повергнут на землю, то прізнать обіду обоюдною!.. Це бу­ло перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила… І по вашому ділу одмінить – не журіться… Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція?!

Мартин. Апеляція! То так апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить. (…)

ЯВА II

Трандалєв (сам). Добре діло це повіреничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об’їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера – скрізь важкої І роботи до біса, і користі мало, а тілько схи­бив де – рощот, і бігай, шукай місця… Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію… Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети ви­ходили без очей! Прийняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися – не виходять очі. Усе як слід, а очей нема… Плащинський і очі добре од руки навчився робити, а діло не пішло. Ска­сував я свою фотографію і взявся за повіреничество – пішло, як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду проти Красовського, а діло Красовського – против Борулі. Їздю на своїх конях по просителях: і ко­ней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла послі буде рішать, і він мені напише, шо треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіреність, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, і апе­ляцію напише, а коли діло замисловате, – вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а гро­шики дай! Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залі­чив, – плати! (…)

ЯВА ІІІ

Мартин, а потім Степан.

Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як граж­данська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства. А поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, Бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чолові­ка. Щось Степан мені казав про одного чиновника… Треба з ним по­балакать.

Входе Степан.

Степан. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

Мартин. От зараз коні запряжуть, та й з Богом! (У двері). Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на Масни­ці… А, дай Бог пам’ять… чиновник. На гітарі добре грає.

Степан. Націєвський.

Мартин. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Ма­рися уподобалась?

Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то певне, уподобалась.

Мартин. А він же сам має який чин чи так ще – канцелярист?

Степан. Ні, він уже губернський секретар.

Мартин. О, чин має немалий!

Степан. Давно веде ісходящу.

Мартин. Ісходящу? А що то за штука – та ісходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийді з ратуші.

Мартин. Виходить, важна птиця.

Степан. Скоро і вступающі йому поручать.

Мартин. Вступающі?!

Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки.

Мартин. Яка ж це должность?

Степан. Регістратор.

Мартин. Губернський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб при їздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, політичне і коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.

Входе Марися.

Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи таї по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он, як Степан каже: папінька, мамінька…

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Чула? – папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

Марися. Я так і не вимовлю.

Мартин. Привчайся, ти на такій лінії. (До Степана). Ходім! (Об німа його за стан). Канцелярист!

Пішли.

ЯВА IV

Марися, а потім Микола.

Марися (одна). І що це з батьком сталось, все переіначуют! Папінька… Мамінька… Аж чудно! Папаша… Мамаша… ще чудніше Ха-ха-ха! Не можу я так балакать.

Входе Микола.

А ти чого притисся?

Микола. Хіба не можна?

Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджає­мо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.

Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і по­женимся. Чи так, Марисю?

Марися. Авжеж так, чого ще ждать?

Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.

Марися. Зараз.

Микола. А йому сказать?

Марися. З якої речі?

Микола. А щоб на весілля приїхав.

Марися. Поспіємо ще. (Іде).

Микола (оглядається). Марисю!

Марися. Чого?

Микола (підходе). Не будеш сердиться? – я тебе поцілую.

Марися. Ну, мерщій!

Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годі! (На відході). А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла).

ЯВА V

Микола, а потім Степан.

Микола (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб’є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать – та й гарно. А як оженюсь? О, Мариночко моя кохана, ти моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене.

Входе Степан.

Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? І до нас не зайшов. Може, гордуєш?

Степан. Ти знаєш, не через то, щоб там що… а від того, що… той… якось часу не було – короткий отпуск. Непремєнний засіда­тель одпустив мене на малий строк з родителями повидаться… А тут бумаги про дворянство… то все з папінькою читали… А ти ж як по­живаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері разом з соловей­ком щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там, у городі?

Степан. Чого нам скучно? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш; у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний… А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо ка­шу, ловимо рибу, печеруємо раки, ілі запиваємо трьохпробною і спі­ваємо крамбамбулі!

Микола. Що ж то: трьохпробная і крамбамбулі?

Степан. Ха-ха-ха! Трьохпробная – водка, а крамбамбулі – ро­манс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку…

Микола. Що ж ви з ними робите?

Степан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії.

Микола. Навіщо ж то?

Степан. А які є бумаги! Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так… що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: “Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітельную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857года научают, как следует сіє дело направить”. А нам знову отвічають: “Селі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к делу не относиться, ібо”…чудесно!

Микола. Ти їх, як молитви, знаєш…

Степан. Напам’ять заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам’ять. Він теж виучував, а тепер столоначаль­ником по уголовній часті.

Микола. Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку ро­боту робить.

Степан. Да, єто правда – важко… Умственная работа – висшего порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомість: одні графки та цифри. Очі розбіглися: не знаю, котру поставив, котру ставить; проминув одну графку, всунув цифру – не туди, нагородив харків – макогоників і заморочився так, що замість пісочниці взяв чорниль­ницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив’язали до столу, та й утік… А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла… Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочи­няемо…

Микола. До чого ж ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій…

Микола. Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксе­нофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам’ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт насстановив за те, що не вивчили дев’ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур’янах, а Марися нам їсти носила… Сміха!

ЯВА VI

Т і ж і Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з Богом в путь! Уже коні гото­ві, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба: це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать – там діла по­важній. (До Миколи). А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти.

Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть… Кому – до волів, кому – до бумаг – така жеч…

Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополуч­ної тобі дороги.

Степан. Спасибі.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Іди здоров!

Микола пішов.

Чого він до тебе в’язне – які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дру­жи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія – Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людь­ми іншого коліна… Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового. Це не то що: “цоб, половий!..”, “цабе, перістий!”, а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тва­рі, та дьогтем смердить від нього, як від мазниці. А у тебе – друга лінія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от то­бі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз, глянь на себе і глянь на Миколу. То-таки мужик репаний, а ти – канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається і кокарда?

Степан. Аякже! Воротник, вишитий по чорному бархату золо­том, застібається в один борт на дев’ять пугвиць!

Мартин. От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, Господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає?

Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпре­мінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяцьі..

Мартин. Треба йому четвертей п’ять вівса послать. Там, як по­бачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи, папінька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Мартин. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові.

Степан пішов.

Мартин, а потім Омелько.

Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить… Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері).Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надів чоботи.

Омелько. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, доб­ре і в постолах.

Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського – і в постолах!

Омелько. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на по­возку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже.

Марти н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!

Омелько. Та що ж мене там – танцювать заставлятимуть, чи що?

Мартин. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гар­ненько закрий сіно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Марти­нович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович – такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

Мартин. От як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяї­ном, а паном зватимеш. (…)

ЯВА VIII

Мартин, а потім Степан і Палажка.

Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а те­пер – пан!.. Нічого, призвичаяться!

Входять Степан і Палажка.

Палажка. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.

Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.

Степан. Сукна нестало на дармовіса.

Мартин. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і… кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш… Дивись, як лю­ди, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя, – одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай при­їздить хоч і на наших конях – я його і назад одішлю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на до­рогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сі­на, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль…

Входе Омелько в чоботях і в дранім кобеняку. .

Омелько. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Тиб ще мішок драний надів на голову! Він там осоро­мить панича! Надінь мені добрий кобеняк!

Омелько. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чобо­ти! (Набік). От наказаніє Господнє з таким паном: звелів надіть чобо­ти, а чіпляється за кобеняка.(Пішов). (…)

Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамонька!

Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу…

Виходять.

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Кімната у Борулі.

ЯВА І

За столом сидять Мартин, Гервасій і Матвій.

Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка… Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одне одного, а ми з тобою давні приятелі… То як ти скажеш: чи не пожени­мо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!..

Матвій. І я з охотою потанцюю на весіллі свого хрещеника! Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже танцювать схотілось!

Мартин. Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за. твого Миколу.

Гервасій. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чинов­ник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…

Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха – і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським…

Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтичі Красовський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді по рівняємося з Красовським!

Гервасій Далеко ходить! Красовський – вчений, лікар, Красовський – державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посваривсь з ним, – вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський з’їсть тебе!..

Мартин. Подавиться, пане Гервасію, подавиться – я глевкий!

Матвій. Глядіть, щоб він вас не підпік, ха-ха-ха!

Гервасій. Що ж ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидів на його власності, і вибирайся! А сам не підеш – під руки виведуть і за ноги витягнуть, викинуть за межу зо всім збіжжям! Що там рівняться!

Мартин. Мене – викинуть? Мене – за ноги витягнуть з прапра дідівського грунту?! О-о!.. Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція Я його ще в острог посадю заобиду, я правду судом одшукаю, я йом покажу, яке я бидло і яке теля мій син!

Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, т все хазяйство профиськаєш і все-таки нічого не доб’єшся, і Красовський тебе випре звідціля! (…)

ЯВА II

(…) Входе Палажка.

Палажка. Чого це Гервасій і Матвій заходили?

Мартин. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу. Палажка. От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буде поштивий, добрий і хазяйський син.

Мартин. І хлоп.

Палажка. Такий, як і ми.

Мартин. Дурна!

Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш проти Миколи?

Мартин. Сліпа!

Палажка. Тьфу! То тобі, мабуть, повилазило.

Мартин. Глуха.

Палажка. Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

Мартин (набік). Чого доброго вчепиться! Це буде не по-дворян­ська (До Палажки). Не сердься, Палазю, а скажи мені – ти бачила ту бумагу, що Степан привіз?

Палажка. Бачила.

Мартин.. І чула, що він читав у бумазі?

Палажка.. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.

Мартин. Діло шість місяців – в герольдії, не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві; а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я – з глузду з’їхав, чи як?

Палажка. Здається мені, що з’їхав: не велиш ні мені, ні дочці ро­бить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується…

Мартин. Палазю! Дворянин – одно, хлоп – друге!.. Може, ти цього не розумієш, то я тобі ясніше скажу: сметана – одно, а кисле мо­локо – друге! О! Розумієш?

Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом. (…)

Мартин. Що ти з нею будеш балакать?.. Хіба тобі краще буде ба­чить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи!

Палажка. А де ж він, у біса, той… ростератор?

Мартин. Регістратор.

Палажка. Та не вимовлю.

Мартин. Ото-то ж бо й є! Приїде, душко, приїде! Про нього ж я й казав Степанові на од’їзді, чула?

Палажка. Та чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха – тілько роздратував мене… Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, – може, во­на не схоче?

Мартин. І питать не буду, нащо питать? Вона недурна, в ній – батькова кров, розбере, не бійсь, де – пан, а де – мужик!

Палажка. Дай Боже! Хіба я їй ворог?

Мартин. І я не ворог своїм дітям, хочу обох дітей пристроїть по-дворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене.

Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч? (…)

ЯВА III

Мартин, а потім Трохим і Омелько.

Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір

Протасій: він гарно і багато уміє балакать… А важко і в дворянстві жить; розходу, розходу, – самим робить якось не приходиться…

Входе Трохим.

Трохим. Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір.

Мартин. Де ж вони паслись?

Трохим.. Та в череді, з череди й зайняв!

Мартин. Як він смів?!

Трохим. Так пан Красовський звелів.

Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Граби­тель! За що ж?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите – не віддасть.

Мартин. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрюч­ка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Трохим. Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині гор­ба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.

Мартин. Хто це казав?

Трохим. Економ.

Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Та я… запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабіж, грабіж!..

Трохим. Нема ж натачанки ще з города.

Мартин. Біжи до Сидоровички позич.

Трохим пішов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це мені ще і на руку – нехай граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський – Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії… апеляція… стрічний іск йому в печінку сіли… О, Пресвята Діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доконать.

Входе Трохим.

Трохим. Там прийшов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько.

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не при­віз?!! (До Трохима). Запрягай же свіжих у нашу натачанку та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…

Трохим. Він боїться іти в хату.

Мартин Чи ти не здурів? Чого він боїться?

Трохим. Та коней наших покрали в городі.

Мартин. Як?.. О, Господні Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату! (…)

З міста повернувся Омелько без коней, чобіт і кобеняка. Від нього Мар­тин дізнався, що Степан з друзями пригостили Омелька чаркою і вночі було викрадено коней й Омелькові чоботи й кобеняка.

Трохим вийшов.

(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов – не печи моїх очей!

Омелько. Та тут ще лист від панича.

Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!

Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачи­те, зашив як далеко: боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде. Нате.

Мартин (прочитаний). Що його робить?.. Жених обіщав при­їхать, як коней пошлю з натачанкою… Тут грабіж… там коней покра­ли!.. Памороки забило… (До Омелька). Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз… Упряж де ти зоставив?

Омелько. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.

Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.

Омелько. А коней яких запрягать?

Мартин. Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я те­бе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!

Омелько. Ну й сердитий… Що то пан… (Пішов).

Мартин (один). І язик став, як кілок, і в роті пересохло!.. А си­нок… синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує…

Входе Омелько.

Ти чого у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?

Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви до­ма, та я не знав, що й сказать: боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?

Мартин. Зви! Проси! Бачиш – дома, хіба тобі повилазило?

Омелько вийшов, Мартин біжить до бокових дверей.

Палажко! Письмоводитель приїхав… 1-і! Я й забув, що її нема! Ма­рисю! Пошли за матір’ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат; нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш; та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить… Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля… Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син… (До дверей). А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорація та ж.

ЯВА І

Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипо­вич бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п’ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там свої­ми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, – і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог поса­дить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже, – це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались-хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, – та на Сибір… Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, а тимчасом: і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город – до повіреного, там голова: губернею править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать. (…)

Мартин відсилає Омелька на шпиль, щоб той вчасно сповістив про приїзд жениха.

(…) Входить Марися і несе клунок.

Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо: багато набралося вже шмаття,

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?

Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набік). Справді!.. І сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі). Нічого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.

Мартин. Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надіні мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як пан­ночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошен­цем, – є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно прода­ється…

Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

М артин. Не смій мені, кажу! (Набік). Яку б їй роботу найти при­стойну?.. А! (До Марисі). Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.

Марися. Та я ж не вмію.

Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад. (…)

ЯВА III

Марися дізнається від Миколи, що Мартин не хоче віддавати її за нього, через те що не має дворянського титулу.

ЯВА IV

Марися, потім Палажка.

Марися (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О, Боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого-нікого! Краще – смерть, ніж заміж за другого!..

Входе Палажка.

Мати! Вони, певне, не знають нічого… Мамо!

Палажка. Чого, дитино моя?

Марися. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде ме­не сватать, і ви самі тому раділи…

Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Мико­лу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли – панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.

Марися. Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?

Палажка. Не журись, дочко, не посивієш – жених є… гарний… і чин має.

Марися. Є?! Хто?

Палажка. Отой судєйський, що приїздив до нас з Стьопою на Масляній… ти йому уподобалась… Пам’ятаєш? Що грав на гітарі і спі­вав… чин великий на ньому… ростиратор, либонь…

Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його – і знать не хочу.

Палажка. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер неприходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.

Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства і всі були щас­ливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Ко­ли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров – не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном – це всяке знає! (…)

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п’яльця; потім Марися.

Мартин. Отут, хлопче, постав та йди собі.

Хлопець ставить п’яльця на місце й виходить.

П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, Бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю; кумом візьму полковника Лясковського, а за куму – генеральшу Яловську.

Входе Марися і пада йому в ноги.

Що це?!

Марися. Не губіть мене, не топіть мене – я у вас одна!

Мартин. Ото, Господи, як злякала, аж ноги затрусились. Встань! Чого тобі?

Марися.. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з го­рода, я його не люблю, я за нього не хочу…

Мартин. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж те­бе тоді віддать?

Марися. Віддайте мене за Миколу.

Мартин. Світ навиворіт. Панночці – мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!

Марися.. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі…

Мартин. Що то за слово таке – любить? Кажи мені, що то за сло­во таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмію розказать… Я..

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дво­рянство треба любить, а другої любові нема на світі!.. (…)

Марися. Тату!..

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папінька!

Мартин. І слухать не хочу! Іди, роби, що велять.

Марися пішла.

Не знає свого щастя, сказано: молоде – дурне… Ох, діти-діти! Як­би ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Якби-то знали… тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого мені це коштує?.. Колись подякує.

Входе Омелько.

Їдуть?

Омелько (задихався, не може говорить). ї-ї-ду-уть!

Мартин. Чого? ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Да­леко?

Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився…

Мартин. Ти ж конем їхав?

Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня…

Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?

Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а… М арт и н. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ідуть? Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору.

Мартин. Тиж бачив, хто їде?

Омелько. А хто ж? Трохим їде – нашими кіньми і нашою ната­чанкою…

Мартин. А в задку сидить хто-небудь?

Омелько. В задку?.. Не примітив!

Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна). Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить…(Пішов).

Мартин. Він… Жених!.. (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А Господи, аж серце забилось! Прийнять треба на славу…(Відчиня середні двері).

Входе Націєвський з гітарою в руках, у шерстяній накидці.

Мартин іде до дверей, розставивши руки.

Милості прошу, дорогий гостю!

Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються.

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.

Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку – гарний панич!

Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк укра­ли, бодай йому…

Трохим. І що вони там роблять, ті судейські – такого їх, як галок восени?

Омелько. Бумаги, каже, пишуть.

Трохим. Нащо ж ті бумаги?

Омелько. На продаж. Продають.

Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?

Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повірено­го, що приїздив? Коні – як змії, тарантас – блищить, фурман – наче коробейник Улас!.. Бачив? От же він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, – з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торіює! (…)

ЯВА II

Входить Мартин. (…)

Омелько і Трохим виходять.

Мартин. Ще спить. Сказано – чиновний чоловік, не то, що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я: от, здається, зовсім вибився на дворянську лінію, а не можу уранці довго спать – боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! “Дома пан?” – питають. “Та ще сплять!” О! І всі – на пальчиках… Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.

Омелько несе ночви і відро води.

Що це?

Омелько. Та умиваться ж.

Мартин. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб лю­де в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка…

Омелько. Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.

Мартин. То – інша річ: чоловік сирий і на похмілля.

Омелько. А цей хіба тверезий вчора ліг?

Мартин. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев’яну миску і води у полив’яний глечик.

Омелько. І що б то відразу сказать, а то носись. (Пішов).

Мартин (один). Треба десь такого служку достать, щоб при гор­ницях був, бо Омелько старий для прислуги, нічого не тяме.

Омелько вертається з глечиком і мискою.

Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем’я.

Омелько пішов у другу хату. Входе Палажка.

Спить ще. А що, як там, душко, у тебе, чи все готово?

Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово. (…)

Входе Марися. (…)

Палажка пішла.

Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручи­ни, а на Тройцю й весілля.

Марися. Не любите ви мене… випихаєте з дому… (…)

ЯВА III

Марися (одна). Ох, тату-тату! Якби ви знали, як мені тяжко слу­хать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б’ють, хоч ріжуть – однаково! (…)

ЯВА IV

Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей вужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім вузенькі. Жилетка червона, двобортна, без маніжки, з мідними пугвицями, шия пов’язана чорним шовковим платком.

Націєвський. З добрим утром, Марина Мартинівна, як спалось-спочивалось?

М арися. Лягли легко, встали ще легше; а ви як? Здається, і ляг­ли важко, і встали тяжко…

Націєвський (набік). Зразу збрила! (ДоМарисі). О, яка ви гос­трая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує). Нам з привички. Інший раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, – одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?

Марися. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п’яльцями, щоб ви подумали, що я баришня…

Націєвський. А хіба ви не баришня?

Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, сви­ней годувать… Подивіться, які у мене руки.

Націєвський. І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж – ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, – тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная… і руки побіліють… А по вечорам я буду вам грать на гітарі. Буде весело, у ме­не знайомих доволі…

Марися. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю…

Націєвський. Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов – ета злодійка приходить зря, сьогодня нет єйо, а завтра – вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б’є акорд на гітарі і співа). (…)

У нас многії баришні од меня тають, і ви розтаїте.

Марися. Ая чого буду таять, я не сніг.

Націєвський. Ну, розтопитесь…

Марися. Борони боже! Хіба я смалець?..

Націєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене – ручаюсь.

Марися. О, ні! Ви мені противні…

Націєвський. Ето даже обідно, ібо я всегда нравілся женщи­нам… Почему же у вас такая злость протів меня?

Марися. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у ві­чі, от через це ви мені противні.

Націєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрітесь і апробуєте – как пишеться в журналах – тогда другое скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как женіх і не­веста. (Співає). Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте!

Марися. Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з му­хами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ні­хто – хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соло­вейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер – про­щайте! (Хутко виходе). (…)

ЯВА V

Мартин з Палажкою не можуть дійти згоди у виборі кумів для майбутніх Марисиних дітей. Націєвський підслухав цю розмову.

ЯВА VI

Входить Націєвський з накидкою в руках, а потім Омелько.

Націєвський (надіва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гітару під полу). Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і – поминай як звали! (Хоче йти).

Входе Омелько.

Омелько. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло…

Націєвський (набік). От тобі й маєш! (До Омелька). З якої ста­ті? Для якої надобності?

Омелько. Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали… я вмент… я чистив і письмоводителеві, І…

Націєвський А!.. Не нужно, брат. Скажи мені – чи тут є корчма?

О м е л ь к о. А як же без шинку? Отут зараз за містком… Без шинку це можна.

Націєвський. То я піду трохи пройдусь, а кстаті, у мене є діло до жида… (Пішов).

Омелько (один). Похмелиться пішов… І не диво! У чоловіка го­лова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара – копитана! І таке підняли, що страх! Ста­ра вже двічі за качалку хапалась!..

Входять Мартин і Палажка. (…)

Мартин. Ати чого тут виснеш?

Омелько. Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи по­чистить, а він пішов у корчму…

Мартин. Чого?

Омелько. Похмелиться.

Мартин (Підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він то­бі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв?

Омелько. Та я так догадуюсь, а він казав – діло є до жида.

Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду… Так і ляпнеш, що в голову влі­зе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи – гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив?

Омелько. У садку сидять.

Мартин. Гукни й на неї, щоб ішла.

Омелько пішов.

Палажка (у двері). Дівчата! Готуйте стіл!

Мартин. Що ж це нема гостей?

Входять дівчата і пораються коло столу.

Палажка. Кого ж ти кликав?

Мартин. Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачинського – з жін­ками, з дочками… набереться доволі. (…)

ЯВА VIII

Мартин приймає гостей – Дульських, Протасія, Сидоровичів, Рачинських. Очікують Націєвського, його довго немає.

Омелько. Оказія, пане…

Мартин А що? Де панич?

Омелько. Подався у город.

Мартин. Як?

Омелько. Найняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город.

Мартин. Брешеш, іроде!!

Омелько. Побий мене Бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повози заторохтіла, і я більш нічого не чув.

Мартин. О, Господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, то так здалося!

Омелько. Та нехай мені повилазить! Коли не вірите, то спитайте Голду.

Мартин хапається за голову і сіда, гості сполошилися, шепчуться.

Дульський. Ходім, панове, бачите, чоловік у такій оказії – чо і нам тут стирчать.

Виходять. (…)

Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудовисько! Палажко! Що мені робить? Що нам робить?..

Палажка (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче). Хто тебе візьме тепер?..

Мартин. Цить!! Я йому так не подарую! О, мізерний, о, паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить! Мені – страм, дочці – страм!.. Перед усіма дворянами – страм… Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе… (Біжить до дверей і гука). Омелько!

Омелько. Я тут ось.

Мартин. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху. (…) ;

Я ж на твоїй спині всю свою обиду випишу!.. Я ж тобі…

Марися. Папінька…

Мартин. Мовчи! Геть пішла!

Марися вийшла.

Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить! Омелько! Мерщій!

Входять Омелько із середніх дверей, Палажка з бокових.
Палажка подає шапку і гарапник. (…)

ДІЯ П’ЯТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому.

Омелько несе за ним скриньку.

Степан. Ну, слава Богу, дома. (Роздягається).

Омелько. Де його поставить?

Степан. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви йо­го догнали?

Омелько. От зараз на повороті біля Розкопаної могили.

Степан. Ну?

Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, по­чав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилу віжками і ну її цьвохать батогом, а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть – а ми не доженем… А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схи­ливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала. Жид схопився і що є духу попер у бур’яни… Отут ми їх догна­ли… і я напарив жида, а панича пан частували… Спасибі, чумаки одня­ли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі… Чумаки ті їх і додому довезли.

Степан. От нещастя!.. Іди ж випрягай коні.

Омелько пішов.

ЯВА II

Степан, а потім Марися.

Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському, сердешному, досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його пи­таю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче… Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть – і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом – і куди примос­титься, сам не знаю…

Входе Марися.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніма його). Слава Богу, що ти приїхав, – ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, – мабуть, умруть. (Плаче).

Степан. Що ж йому таке?

Марися. Одно до другого… Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув?

Степан. Чув, Омелько розказував.

Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причи­на: упали на землю зовсім, як мертві. А, не доведи, Господи!.. Ми з матір’ю в ногах у Красовського валялись – насилу одпросились на мі­сяць, та й то дядько Гервасій заступились… І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдять… все зітхають та читають ту проклятущу бу­магу… Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком – самі не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав!

Степан. От наказаніє Господнє!.. Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу – мене за штатом оставили.

Марися. Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш…

Степан. А мати ж де?

Марися. Пішли до дядюшки Гервасія просить, шоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, – його так татко любили, завше слуха­ли – і посварились…

Степан.. А за що ж уже з Гервасієм папінька посварився?

Марися. Багато говорить, я тобі послі розкажу, а тепер – іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони Боже! Послі!..

Степан. У мене аж ноги стали труситься… Стілько біди кругом, що й… (Махнувши рукою, пішов у бокові двері).

ЯВА III

Марися, а потім Микола і Степан.

Марися (одна). А Господи милосердний! Верни Ти спокій і мир у нашу сім’ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б краще, ніж щодня турбуваться і не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія… Чи ублагають же то його мати?

Входе Микола.

Ну що? Мати у вас?

Микола. У нас. Батько згодився, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову усміхнеться!

Марися. Слава Богу!

Микола. Здається, і Степан приїхав?

Марися. Приїхав, він у батька.

Микола. То я зостанусь…

Входить Степан.

Степан. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.

Микола (поцілувавшись). А що, як батько?

Степан. Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім.

Микола. Тиж надовго приїхав?

Степан. Зовсім!

Микола. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у се­лі! Знов затоваришуєм. (…)

ЯВА IV

Степан повідомляє Гервасію, що його по службі скоротили. Гервасій радить повернутися до батькового господарства й викинути з голови думки про дворянство.

ЯВА VI

Мартин, Гервасій, Протасій, Палажка, Марися, Микола і Степан.

Мартина садовлять на стільці. Він жовтий від розлиття жовчі.

Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!

Гервасій. Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.

Мартин. Ні… ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу…

Гервасій. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дво­рянство?

Мартин. Бумаг же, бумаг багато!.. П’ять літ діло йшло, зовсім бу­ло признали, сопричислили… і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Бору­ля, а у старих – Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я і сам не знаю, хто я: чи Бо­руля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере за серце… А може, ще Каєтан Іванович…

Гервасій. Витягне з тебе яку сотню або й дві. (…)

Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся…

Марися. Рідний мій, дорогий тат… папінька! Нам не треба дво­рянства: одного бажаєм, щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись…

Боруля шука очима Степана.

Степан. І я, папінька, не хочу дворянства…

Мартин. І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. (Зітхає). Всі не хочуть… Хлопи… хлопи!.. (До Палажки). Піди, душі принеси палятурку, там у мене під подушкою…

Палажка пішла.

Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку.

Марися пішла, а через яке врем’я вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.

Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя… умру на ваших очах, побачите!

Палажка вносе палятурку, повну бумаг, Мартин розв’язує.

Право на дворянство!.. Грамота… герб!.. І це все спалить?.. (Читає крізь сльози). Отношеніє Дворянського депутатського собранія 16 февраля 1858 года за № 1541 о признанії рода Борулі в дворянстве (Говоре). Було ж, виходить, за що признать… (…)

Омелько. Підпалив, горить!

Мартин. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпалили в пеклі – поспієш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства. Не можу!..

Гервасій (хоче взять). Та давай я спалю.

Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивився на них!.. Хоч герб оставить на пам’ять онукам і грамоту прапращ діда і атестат…

Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали!

Мартин. А! Ну, підведіть мене!

Підводять.

(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає). Не можу! Руки тремтять… у серце шпигає…

Омелько. То віддайте мені, пане, на цигарки!

Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянські бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий.

Омелько. А що ж я таке сказав?

Мартин. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю!

Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи вне

Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?

Гервасій. Та він і так не служить, його оставили за штате земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні.

Мартин. Як?!

Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік, оставили за штатом.

Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!!

Ведуть.

За штатом!.. (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворян­ська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! ! А Степан – теля!(Ридає). Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду… (Підбіга до печі). Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки – бидло! (Тихо плаче).

Палажка. Годі, старий! Слава Богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи…

Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!

Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!

Гервасій. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!

Мартин. Яз радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благосло­вить, та вчіть, вчіть дітей своїх,

Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються із Степаном, щоб мої онуки були дворянами.

Протасій. А я вам на цей случай розкажу цікаву річ… Літ трид­цять тому назад…

Гервасій. Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш.

Протасій. Га?

Гервасій. Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш.

Протасій. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй…

Входе Омелько із соломою.

Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..

Омелько. І що б то було на цигарки віддать!

Завіса


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


МАРТИН БОРУЛЯ – ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

Categories: Твори до ЗНО

Links