Марина Іванівна Цветаева великий, сильний і сміливий талант
Життя посилає деяким поетам таку долю, що з перших же кроків свідомого буття ставить їх у самі сприятливі умови для розвитку природного дарунка. Такою яркою й трагічної була доля Марини Цветаевой, великого й значного поета першої половини нашого століття. Усе в її особистості й у її поезії (для неї ця нерозривна єдність) різко виходило за рамки традиційних подань, що панують літературних смаків. У цьому була й сила, і самобутність її поетичного слова. З жагучою переконаністю вона затверджувала проголошений нею ще в ранній юності життєвий принцип:
Моя улюблена поетеса М. Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року:
Красною кистю
Горобина запалилася
Падали листи
Яродилась.
Горобина стала символом долі, теж полихнувшей червоними кольорами ненадовго й гіркої. Через все життя пронесла М. Цветаева свою любов до Москви, рідній домівці. Вона увібрала в себе заколотну натуру матері. Недарма самі проникливі рядки в її прозі про Пугачова, а у віршах про Батьківщину.
По тобі тужить наша залу,
Ти в тіні її видал ледь
По тобі тужать ті слова,
Що в тіні тобі я не сказала
Слава накрила Цветаеву подібно шквалу. Якщо Ганну Ахматову порівнювали із Сапфо, то Цветаева була Никой Самофракийской. Але разом з тим, з перших же її кроків у літературі почалася й трагедія М. Цветаевой. Трагедія самітності й невизнаності. Уже в 1912 році виходить її збірник віршів Чарівний ліхтар. Характерне звертання до читача, яким відкривався цей збірник:
Милий читач! Сміючись як дитина,
Весело зустрінь мій чарівний ліхтар,
Щирий сміх твій, так буде він дзвінок
И беззвітний, як встарь.
У Чарівному ліхтарі Марини Цветаевой ми бачимо замальовки сімейного побуту, нариси милих осіб мами, сестри, знайомих, є пейзажі Москви й Таруси:
У небі вечір, у небі хмаринки,
У зимовому сутінку бульвар
Наша дівчинка утомилася,
Посміхатися перестала
Тримають маленькі ручки синя куля
У цій книзі вперше з’явилася в Марини Цветаевой тема любові. В 19131915 роки Цветаева створює свої Юнацькі вірші, які ніколи не видавалися. Зараз більшість добутків надрукована, але вірші розсипані по різних збірниках. Необхідно сказати, що Юнацькі вірші повні життєлюбства й міцне моральне здоров’я. У них багато сонця, повітря, моря і юного щастя. Що стосується революції 1917 року, те її розуміння було складним, суперечливим. Кров, проливає рясно в цивільній війні, відривала, відштовхувала М. Цветаеву від революції:
Білий був червоним став:
Кров почервонилася
Червоним був білий став:
Смерть перемогла
Це був плач, лемент душі поетеси. В 1922 році вийшла її перша книга Версти, що складає з віршів, написаних в 1916 році. У Верстах оспівана любов до міста на Неві, у них багато простору, простору, доріг, вітру, що швидко біжать хмар, сонця, місячних ночей
У тому ж році Марина переїжджає в Берлін, де вона за два з половиною місяця написала біля тридцяти віршів. У листопаді 1925 року М. Цветаева вже в Парижі, де прожила 14 років. У Франції вона пише свою Поему Сходів одне із самих гострих, антибуржуазних добутків. Можна із упевненістю сказати, що Поема Сходів вершина епічної творчості поетеси в паризький період. В 1939 році Цветаева вертається в Росію, тому що вона добре знала, що знайде тільки тут щирих шанувальників її величезного таланта. Але на батьківщині її очікували вбогість і недрукування, арештовані її дочка Аріадна й чоловік Сергій Эфрон, яких вона ніжно любила
Одним з останніх добутків М. И. Цветаевой з’явився вірш Не вмреш, народ, що гідно завершило її творчий шлях. Воно звучить як проклін фашизму, прославляє безсмертя народів, що борються за свою незалежність
Поезія Марини Цветаевой увійшла, увірвалася в наші дні. Нарешті^-те знайшла вона читача величезного, як океан: народного читача, якого при житті їй так не вистачало. Знайшла назавжди. В історії вітчизняної поезії Марина Цветаева завжди буде займати гідне місце. І в той же час своє особливе місце. Справжнім новаторством поетичного мовлення з’явилося природне втілення в слові бентежні у вічному пошуку істини неспокійного духу цієї зеленоокої гордячки, чернорабочей і білоручки
Поезія Цветаевой вільний політ душі, невтримний вихор думки й почуття. Сміло пориваючи із традиційними правилами віршування, ритміки, строфіки, метафоричного й образного ладу, вона створює особливу, незвичну тканину поетичного тексту й неповторний художній мир. Заслуга поетеси в тім, що вона не обмежується чисто зовнішнім формалістичним новаторством, яким так захоплювалися її сучасники, зокрема Маяковський співак революційної новини. Ладу віршів Цветаевой властиві рвучка різкість, перебої, несподівані паузи; рубленность і вихід за рамки віршованої строфи, і разом з тим їм властива гнучкість і пластичність, і коли все це зливається в симфонію звуків і змістів, у могутній потік, то читач чує живий подих поетеси
Стихотворчество для неї спосіб життя, без нього вона просто не мислила свого існування. Вона писала багато, у будь-якому стані душі. Вона не раз визнавалася, що вірші її самі пишуться, що вони ростуть, як зірки і як троянди, ллються теперішнім потоком. Як отут не згадати Пушкіна, що так само легко й вільно віддавався політ)’ поетичного натхнення:
И думки просяться до пера
Перо до паперу,
Хвилина, і вірші вільно потечуть!
Порівняння з потоком як не можна більше підходить до творчості Цветаевой, тому що нестримну стихію її віршів неможливо закувати ні в які границі. Магією поетеси її устремління, пориви почуттів і думок немов втілюються у віршах, які, відділяючись від її духу, що творить, знаходять життя й волю. Ми майже відчутне бачимо й чуємо, як вони летять
По нагориям,
По восхолмиям,
Разом із зорями,
Із дзвіницями…
Вчитуючись у її вірші, починаєш розуміти, що Цветаева сприймала поезію як жива істота, як коханого: вона була з нею на рівні й, дотримуючись закону Любові, віддавала себе всю без залишку, і чим більше віддавала, тим більше одержувала замість. Ця священна любов до поезії жадала від її, щоб вона завжди залишалася собою, була нещадно чесної в суді над своїми думками й почуттями. Тому не праві ті, хто бачить демонічну гординю й гордовитість у її вільному й зухвалому звертанні до Бога, з яким вона відчуває свою равновеликость:
Два сонця стануть, про Господи, пощади!
Одне на небі, інше в моїх грудях
Цветаева відрікається від горизонталі, від усього, що покірно стелиться й розливається по площині, лежить на поверхні. Такий для неї образ моря, якого вона, по власному визнанню, ніколи не любила й не розуміла. Морю вона протиставляє вертикаль, символ устремління вгору. Не випадково в її віршах так часто виникає образ гори, з якої вона нерідко ототожнює себе. У листі до Пастернаку вона говорить: Я люблю гори, подолання, фабулу в природі, становлення. Слово Цветаевой особливий дарунок, що піднімає її над усіма. Але це й проклін, доля, що висить над поетом і невблаганно манливий до погибелі:
Співав же над іншому своїм Давид,
Хоч навпіл розколотий
Тому, хто має поетичний, пророчий голос, борг велить співати. Поетичне покликання для неї як батіг, а тих, хто не здатний співати, вона називає щасливцями й щасливицями. І в цьому вона абсолютно щира, тому що кожний глибокий поет у своїх віршах жертовно проживає болісні стани, спокуси, спокуси, заради того щоб ми слухачі й читачі вчилися життя, опираючись на їхній духовний досвід. Однак Цветаева не хоче, щоб з її робили об’єкт поклоніння, вона завжди залишалася людиною, підданим випадкам життя, приреченим смерті, і навіть у жертовному служінні вона не утомлювалася радуватися життю:
Хто створений з каменю, хто створений із глини,
А я сріблюся й блискаю!
Мені справа зрада, мені ім’я Марина,
Я тлінна піна морська
Слово зрада варто розуміти не в життєвому обивательському змісті начебто поетеса бездумно й легковажно міняла свої пристрасті, думки й ідеали. Ні, для неї зрада це принцип становлення, розвитку, вічного руху
(1 votes, average: 5.00 out of 5)