Неперевершена вершина жіночої лірики в Росії Марина Цветаева й Ганна Ахматова

Обертатися на цю вершину “нам, а може бути, і нашим онукам, прийде не назад, а вперед”. І, що істотно, – обертатися не тільки продовжувачкам жіночої лірики – кожному теперішньому поетові. Еволюційний розвиток лірики Ахматовій і Цветаевой: від лірики любовної до лірики високого звучання “Поет – здалеку починає розмову Поета – далеко починає розмову…” Свого роду підсумком, пройденим Ахматовою до революції варто вважати вірш, написаний в 1917 році:

Мені голос був

Він кликав утешно,

Він говорив:

Іди сюди,

Залиш

свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди

Тут Ахматова виступала як жагучий цивільний поет яскравого патріотичного напрямку. Стругаючи, піднята, біблійна форма вірша, що змушує згадати пророків-проповідників – усе в цьому випадку відповідно до своїй величній і суворій епосі. Тут немає ні розуміння революції, ні її прийняття, але в ньому жагуче пролунав голос тієї інтелігенції, що зробила головний вибір: залишилася разом зі своїм народом. Отут зіграли роль і національна прихильність до своєї землі, і внутрішня культурно-демократична основа, властивої російської інтелігенції. Шлях, пройдений

на той час і Ахматовій і Цветаевой – це шлях поступового, але послідовної відмови від замкнутості щиросердечного миру. Глибина й багатство духовного життя, серйозність і висота моральних вимог неухильно виводили їх на дорогу інтересів більше широких, чим любовна й камерна лірика

Варіації тим “Реквієму” знаходимо в її поезії з кінця 30-х років. Через два десятиліття після завершення роботи поемі був поданий епіграф, у якому позиція Ахматової в житті й у поезії одержала строгу й лаконічну характеристику:

Ні, і не під далеким небозводом,

И не під захистом далеких крив,

Я була тоді з моїм народом

Там, де мій народ, до нещастя, був

Двічі повторюване слово “далекий” двічі підкреслюється словами “мій народ”: міцність злиття доль народу і його поета перевіряється загальним для них нещастям. Подробиці що відбувається відтворюються зі звичайної для Ахматової вірогідністю. Правда життя у віршах ніде не порушується ні у великому, ні в малому. У поемі проривається лемент болю, але перевага віддається слову, сказаному неголосно, сказаному пошепки – так, як говорили в тій страшній черзі. “Реквієм” звучить як заключне обвинувачення в справі про страшні злодіяння

Але обвинувачує не поет, а час. От чому так величаво, – зовні спокійно, стримано – звучать заключні рядки поеми, де потік часу виносить до пам’ятника всім безвинно загиблим, але ще й тим, у чиїх життях горестно відбилася їхня загибель: И голуб тюремний нехай гуде вдалині, Лірика Цветаевой у роки революції й громадянської війни, коли вона вся була поглинена очікуванням вести від чоловіка, що був у рядах білої армії, перейнята сумом і надією. Вона пише книгу віршів “Лебединий стан”, де прославляє білу армію

Але, щоправда, прославляє її винятково пісень найглибшої скорботи й жалоби, де перегукуються багато мотивів жіночої поезії XIX століття. В 1922 році Марині було дозволено виїхати за кордон до чоловіка. Еміграція остаточно заплутала й без того складні відносини поета з миром, згодом. Вона й еміграції не вписувалася в загальноприйняті рамки. Марина любила, як втішливе заклинання, повторювати: “Усякий поет, по суті, емігрант… Емігрант із Безсмертя під Час, невозвращенец у свій час!” У статті “Поет і час” Цветаева писала:

Є така країна – Бог

Росія граничить із нею, – так сказав Рильке, сам, що тужив по Росії все життя”. Тужачи на чужині по батьківщині й навіть намагаючись знущатися із цієї туги, Цветаева прохрипить як “поранена тварина, кимсь поранене в живіт”:

Туга за батьківщиною!

Давно Викрита морока!

Мені зовсім однаково

Де зовсім самотньо.

Вона навіть із ричанням ощириться на свою рідну мову, що так обожнювала, що так уміла ніжно й люто жати своїми робочими руками, руками гончаря слово: Не зваблюся й мовою Рідним, його закликом молочним. Мені байдуже – на якому розумі Не бути зустрічним! Далі “домоненавистнические” слова:

Всяк будинок мені далекий, всяк храм мені порожній…

Потім треба ще більш відчужене, гордовите:

И все – дорівнює, і все – єдино…

И раптом спроба знущання над тугою за батьківщиною безпомічно обривається, закінчуючись геніальним по своїй глибині видихом, що перевертає весь зміст вірша в несамовиту трагедію любові до батьківщини:

Але якщо по дорозі – кущ

Встає, особливо – горобина…

И все. Тільки три крапки. Але в цих крапках – потужне, що нескінченно триває в часі, німе визнання в такій сильній любові, на яку нездатні тисячі разом узятих віршотворців, що пишуть не цими великими крапками, кожна з яких як крапля крові. У своїх листах Цветаева пише: “Усяке життя в просторі – самому просторому! – і в часі – самому вільному! – тісна… У житті нічого не можна… Тому мистецтво (“у сні все возможно”). Із цього – мистецтво – моє життя… Інших шляхів немає”. Дійсно, інших шляхів, крім відходу у власний мир, у Цветаевой не було в еміграції. У цей період для її лірики характерним стало занурення вмифотворчество.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Неперевершена вершина жіночої лірики в Росії Марина Цветаева й Ганна Ахматова

Categories: Нові твори

Links