Марина Цвєтаєва
Марина Цвєтаєва
(1892-1941)
Життя і творчість
Марина Іванівна Цвєтаєва народилася в Москві 26 вересня 1892 року. За походженням, сімейними зв’язками, вихованням вона належала до трудової науково-художньої інтелігенції. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора і творця одного з кращих московських музеїв (нині музею образотворчих мистецтв), до певного часу залишався прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче і бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті, привчаючи їх до музики,
Характер у Марини Цвєтаєвої був важкий, нерівний, хитливий. Ілля Еренбург, що добре знав її в молодості, говорить: “Марина Цвєтаєва сполучала в собі старомодну чемність і бунтарство, пієтет перед гармонією і любов’ю до душевної недорікуватості, граничну гордість і граничну простоту її життя було клубком прозрінь і помилок”.
Один раз Цвєтаєва випадково обмовилася з суто літературного приводу: “Ця справа фахівців поезії. Моя ж спеціальність – Життя”. Жила вона складно і важко,
Красною кистью Рябина зажглась,
Падали листья –
Я родилась.
Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний
Иоанн Богослов.
Мне и доныне
Хочется грызть
Красной рябины
Горькую кисть.
Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві у тихому підмосковному Тарусі, частково за кордоном. Училася вона багато, але, через родинні обставини, досить безсистемно: зовсім маленькою дівчинкою – у музичній школі, потім у католицьких пансіонах у Лозанни і Фрайбурзі, у ялтинській жіночої гімназії, у московських приватних пансіонах.
Вірші Цвєтаєва почала писати із шести років (не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецьки), друкуватися – із шістнадцяти. Герої і події оселилися в душі Цвєтаєвої, продовжували в ній свою “роботу”. Маленька, вона хотіла, як усяка дитина, “зробити це сама”. Тільки ж тепер “це” було не гра, не малювання, не спів, а написання слів. Самій знайти риму, самій записати що-небудь. Звідси перші наївні вірші з шести-семи років, а потім – щоденники і листи.
У1910 році, ще не знявши гімназичної форми, тайкома від родини, випускає досить об’ємний збірник “Вечірній альбом”. Його помітили і схвалили такі впливові й вимогливі критики, як В. Брюсов, Н. Гумільов, М. Волошин.
Вірші юної Цвєтаєвої були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, відомою своєрідністю і безпосередністю. На цьому зійшлися всі рецензенти. Строгий Брюсов особливо похвалив Марину за те, що вона безбоязно вводить у поезію “повсякденність”, “безпосередні риси життя”, застерігаючи її, утім, від небезпеки впасти в “домашність” і розміняти свої теми на “милі дрібниці”: “Безперечно талановита Марина Цветаева може дати нам дійсну поезію інтимного життя і може, при тій легкості, з якої вона, здається, пише вірші, розтратити усі свої дарування на непотрібні, хоч і витончені дрібнички”. У цьому альбомі Цветаева переливає свої переживання в ліричні вірші про нездійснену любов, про безповоротність минулого і про вірність люблячої:
Ты все мне поведал – так рано!
Я все разглядела – так поздно!
В сердцах наших вечная рана,
В глазах молчаливый вопрос…
Темнеет… Захлопнули ставни,
Над всем приближение ночи…
Люблю тебя, призрачно-давний,
Тебя одного – и навек!
У її віршах з’являється лірична героїня – молода дівчина, що мріє про любов. “Вечірній альбом” – це схована присвята. Перед кожним розділом – епіграф, а то і по два: з Ростана і Біблії.
Такі стовпи першого зведеного Мариною Цвєтаєвою будинку поезії. Який він ще поки ненадійний, цей будинок, які хиткі його деякі частини, створені напівдитячою рукою! Немало інфантильних рядків – утім, цілком оригінальних, ні на чиї не схожих:
“Кошку завидели курочки,
Стали с индюшками в круг…”
Мама у сонной дочурки
Вынула куклу из рук.
(“У кроватки”)
Але деякі вірші вже передвіщували майбутнього поета. У першу чергу – невтримна і жагуча “Молитва”, написана поетесою в день 17-річчя, 26 вересня 1909 року:
Христос и Бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня.
Ты мудрый, ты не скажешь строго:
“Терпи, еще не кончен срок”.
Ты сам мне подал – слишком много!
Я жажду сразу – всех дорог!
Люблю и крест, и шелк, и каски,
Моя душа мгновений след…
Ты дал мне детство – лучше сказки
И дай мне смерть – в семнадцать лет!
Ні, вона зовсім не хотіла вмерти в цей момент, коли писала ці рядки; вони – лише поетичний прийом.
Марина була дуже життєстійкою людиною (“Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!”). Вона жадібно любила життя і, як поет-романтик, пред’являла йому вимоги величезні, часто – непомірні.
У вірші “Молитва” схована обіцянка жити і діяти: “Я прагну всіх доріг!”. Вони з’являться в безлічі – різноманітні дороги цвєтаєвської творчості.
У віршах “Вечірнього альбому” поруч зі спробами виразити дитячі враження і спогади сусідила недитяча сила, що пробивала собі шлях крізь нехитру оболонку заримованого дитячого щоденника московської гімназистки.
У “Вечірньому альбомі” Цветаева багато сказала про себе, про свої почуття до дорогих її серцю людей; у першу чергу про маму і про сестру Асю.
“Вечірній альбом” Завершується віршем “Ще молитва”. Лірична героїня молить Творця послати їй просту земну любов.
У кращих віршах першої книги Цвєтаєвої вже відчуваються інтонації головного конфлікту її любовної поезії: конфлікту між “землею” і “небом”, між пристрастю й ідеальною любов’ю, між хвилинним і вічним.
Слідом за “Вечірнім альбомом” з’явилося ще два віршованих збірники Цвєтаєвої: “Чарівний ліхтар” (1912 р.) і “Із двох книг” (1913 р.) – обидва під маркою видавництва “Оле-Лукойе”, домашнього підприємства Сергія Ефрона, друга юності Цвєтаєвої, за якого у 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цвєтаєва – “чудова і переможна” – жила вже дуже напруженим душевним життям. Життєлюбство Марини втілювалося насамперед у любові до Росії і до російської мови. Марина дуже сильно любила місто, у якому народилася, Москві вона присвятила багато віршів:
Над городом, отвергнутым Петром,
Перекатился колокольный гром.
Гремучий опрокинулся прибой
Над женщиной, отвергнутой тобой.
Царю Петру, и вам, о царь, хвала!
Но выше вас, цари, колокола.
Пока они гремят из синевы –
Неоспоримо первенство Москвы.
И целых сорок сороков церквей
Смеются над гордынею царей!
У перші дні 1917року у зошиті Цвєтаєвої з’являються не найкращі вірші, у них чуються переспіви старих мотивів, говориться про стомлену пристрасть ліричної героїні.
У найбільш удалих віршах оспівується радість земного буття і любові:
Мировое началось во мне кочевье:
Это бродят по ночной земле – деревья,
Это бродят золотым вином – грозди,
Это странствуют из дома в дом – звезды,
Это реки начинают путь – вспять!
И мне хочется к тебе на грудь – спать.
Багато зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, Ефрону.
…В певучем граде моем купола горят,
И Спаса светлого славит слепец бродячий…
– И я дарю тебе свой колокольный град, Ахматова!
– и сердце свое в придачу.
Але всі вони були для неї лише побратимами по перу. Блок у житті Цвєтаєвої був єдиним поетом, якого вона шанувала не як побратима по “стародавньому ремеслу”, а як божество від поезії, і якому, як божеству, поклонялася. Творчість лише одного Блока сприйняла Цветаева як висоту настільки піднебесну, що захватом стали всі її вірші, присвячені Блоку в 1916 і 1920-1921 роках.
Зверю – берлога,
Страннику – дорога,
Мертвому – дроги.
Каждому свое.
Женщине – лукавить,
Царю – править,
Мне славить
Имя твое.
Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цвєтаєвої тісно пов’язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був факт, не тільки зміст, але і звучання, ритміка, гармонія частин. Вона писала: “Проза поета – інша робота, ніж проза прозаїка, у ній одиниця зусилля – не фраза, а слово, і навіть часто – моє”.
Проза Цвєтаєвої створює враження великої масштабності, вагомості, значущості. Дрібниці як такі у Цвєтаєвої просто перестають існувати, люди, події, факти – завжди об’ємні. Цветаева володіла даром точно і влучно розповісти про свій час.
Незабаром відбулася Жовтнева революція, яку Марина Цветаева не прийняла і на зрозуміла. З нею трапилась справді фатальна пригода. Здавалося б, саме вона з усією бунтарською натурою свого людського і поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчого натхнення.
У літературному світі вона, як і раніше, трималася осібно. У травні 1922 року Цветаева зі своєю дочкою їде за кордон до чоловіка, що був білим офіцером. За кордоном вона жила спочатку в Берліні, потім три роки в Празі; у листопаді 1925 року вона перебралася в Париж. Життя було емігрантське, важке, убоге. Доводилося жити в передмісті, тому що в столиці було не по кишені.
Спочатку біла еміграція прийняла Цвєтаєва як свою, її охоче друкували і хвалили. Однак незабаром картина істотно змінилася. Насамперед для Цвєтаєвої настало протверезіння. Білоемігрантське середовище, з метушнею і лютою гризнею всіляких “фракцій” і “партій”, відразу ж розкрилося перед поетесою у всій своїй жалюгідній і огидній наготі. Поступово її зв’язки з білою еміграцією рвуться. її друкують дедалі менше, деякі вірші і твори роками не потрапляють до друку чи взагалі залишаються в столі автора.
Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала і не віддавалася ніяким спогадам про те, що пішло в минуле. У її віршах зазвучали зовсім інші ноти:
Берегитесь могил:
Голодней блудниц!
Мертвый был и сенил:
Берегитесь гробниц!
От вчерашних правд
В доме смрад и хлам.
Даже самый прах
Подари ветрам!
Дорогою ціною куплене зречення від дрібних “учорашніх правд” надалі допомогло Цвєтаєвій важким, навіть болісним шляхом., з величезними втратами, але все-таки прийти до збагнення великої правди століття.
Навколо Цвєтаєвої усе тісніше сходилися глухі стіни самотності, їй нікому прочитати, когось запитати, ні з ким порадіти. У таких умовах, у такій ізоляції вона героїчно працювала як поет, працювала не покладаючи рук.
Ось що вражає: не зрозумівши і не прийнявши революції, утікши від неї, саме там, за кордоном, Марина Іванівна, мабуть, уперше знайшла тверезе знання про соціальну нерівність, побачила світ без будь-яких романтичних покривів.
Найцінніше в зрілій творчості Цвєтаєвої – її невгасима ненависть до “ситості” і усякої вульгарності. Надалі у творчості Цвєтаєвої дедалі більше міцніють сатиричні ноти. У той же час дедалі більше росте і зміцнюється жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій Батьківщині. “Вітчизна не є умовність території, а приналежність пам’яті і крові, – писала вона. – Не бути в Росії, забути Росію може боятися тільки той, хто мислить себе поза нею. У кого вона всередині – той утрачає її лише разом з життям”. З часом поняття “Вітчизна” для неї наповнюється новим змістом. Поет починає розуміти розмах російської революції (“лавина з лавин”), вона починає чуйно прислухатися до “нового звучання повітря”.
Туга за Росією позначається в таких ліричних віршах, як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російському житу від мене уклін” і сплітається з думою про нову Батьківщину, яку поетеса ще не бачила і не знає, – про Радянський Союз, про його життя, культуру і поезію.
До 30-х років Марина Цветаева абсолютно ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Важливе значення для розуміння поезії Цвєтаєвої 30-х років має Цикл “Вірші до сина”. Тут вона на повен голос говорить про Радянський Союз як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого устрою й особливою долею, що рветься вперед – у майбутнє, і в саму світобудову – “на Марс”.
Особиста драма поетеси перепліталася з трагедією століття. Вона побачила звірячий почерк фашизму і встигла проклясти його. Останнє, що Цветаева написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, яку вона ніжно і віддано любила. Це воістину “плач гніву і любові”; Цветаева утрачала вже надію – рятівну віру в життя.
Отказываюсь – быть
В Бедламе – нелюдей
Отказываюсь – жить
С волками площадей.
На цій ноті останнього розпачу завершилась творчість Цвєтаєвої. Далі залишилося просто людське існування.
У1939 році Цветаева відновлює своє радянське громадянство і повертається на батьківщину. Важкими були для неї ці сімнадцять років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію “бажаним і жаданим гостем”. Але так не вийшло. Особисті обставини склалися погано: чоловік і дочка піддавалися необгрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готувала збірку віршів. Однак раптом вибухнула війна. Мінливості евакуації закидали Цветаева спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Там і наздогнала її самотність, про яку вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах. Змучена, утративши віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаева покінчила життя самогубством. Могила її загубилася. Довго довелося очікувати і виконання її юнацького пророцтва, що її віршам “як дорогоцінним винам настане своя черга”.
Марина Цветаева – великий поет, і внесок її в культуру російської поезії XX століття значний. Спадщина Марини Цвєтаєвої велика. Серед створеного Цвєтаєвою, крім лірики – сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічна, мемуарна, історико-літературна і філософсько-критична проза.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)