Майстерність у побудові сюжету. (По одному з добутків російської літератури XIX століття. – А. С. Пушкін. “Бенкет під час чуми”)
Мир “Скупого лицаря” дуже широкий: сценічними й – особливо – внесценическими образами відтворена майже пластично відчутна картина Європи епохи пізнього середньовіччя.
В “Моцарте й Сальери” два музикантів живуть у світі мистецтва, начебто б тільки про нього й говорять.
В “Кам’яному дст” перед нами з’являється всього лише “імпровізатор любовної пісні” – людин, зовні замкнутий у своєму эгоцентричном світі.
У героїв “Бенкету під час чуми” практично немає виходу у великий мир, що бенкетують
Зовнішня динаміка тут вступила б у явне протиріччя із внутрішнім життям героїв. Із трьох стадій морального вчинку – мотивів, безпосередньої дії й наслідків його – Пушкін цього разу досліджував лише перше, свідомо відтинаючи все інше. Тому кожний з бенкетуючих – по суті,
Герої приречені на загибель. Вони це знають. Усвідомлення неминучого народжує в інших людях фаталістичне примирення з долею, з невідворотністю долі. Цей фаталізм може бути дуже різним – отут і бездумна безтурботність Парубка, що пропонує випити на честь уже загиблого Джэксона “з веселим дзенькотом чарок, з восклицаньем”, і самовіддана великодушність ніжної Мері, і черствий егоїзм Луїзи, що намагається самоствердитися в людиноненависництві, але:
…ніжного слабшай жорстокий,
И страх живе в душі, страстьми томимой.
Сама атмосфера бенкету перейнята лише ілюзією життя, смерть увесь час нагадує бенкетуючої про невідворотність і закономірність кінця.
По суті, “Бенкет під час чуми” починається з тої тривожної ноти роздумів про життя, справжньої й мнимої, котрої закінчувалася кожна з “маленьких трагедій”. Але якщо у фіналах попередніх п’єс у роздум валили читачі й глядачі, те тут ці роздуми винесені, якщо так можна виразитися, на авансцену: у них увесь час занурений головний герой.
Вальсингам – голова бенкету, можливо, навіть його ініціатор. І бенкет початий з метою забутися серед жаху загальної смерті. Але відбувається парадоксальне: саме голова бенкету увесь час вертається у своїх думках до смерті й наполегливо нагадує про смерть всім бенкетуючої.
Безумовно, “захват” бенкетом під час чуми – почуття складне й гостре, це почуття людини, що перебуває на грані життя й смерті. Але все-таки не втеча й не смиренність, а боротьба! – от пароль і гасло Вальсингама. І якщо вже неминуча смерть, то зустріти її з відкритим забралом! Людина й Смерть зштовхнулися на рівні. Саме тому так драматургически закономірний зовні, здавалося б, несподіваний і випадковий фінал трагедії: Вальсингам кидає виклик чумі й не гине! Драматургічний конфлікт переростає тему боротьби з долею. Він дозволяється як гімн людської зухвалості й гордості перед особою самої смерті. Однак п’єса не могла закінчитися гімном голови. Для дозволу конфлікту Пушкіну виявляється вкрай важливим остання суперечка “маленьких трагедій” – спор Вальсингама зі священиком, що теж діє під час загальної катастрофи.
Священик, як і Вальсингам, прагне “підбадьорити згаслий погляд”, але… лише для того тільки, щоб підготувати приреченого до смерті. І голос священика, весь лад його мовлення – це голос самої смерті, що як би звучить через гробову дошку. Священик безупинно нагадує про померлих, про борошна пекла й про райське блаженство, він судить живучих від імені загиблих. Знаменно його звертання до ім’я загиблої Матильды в якості останнього, вирішального аргументу в суперечці з Вальсингамом!
Згадування про Матильде викликає в нього бурхливий емоційний вибух. Так, Голова визнає, що він опоганив пам’ять матері й коханій, беручи участь у бенкеті! Але проте він залишиться, тому що тут – життя, нехай на краю загибелі, але життя, а там – лише смиренність і бездіяльність перед особою смерті. І характерно, що священик, відчувши силу цих слів, іде, благословляючи Вальсингама. “Бенкет триває. Голова залишається, занурений у глибоку замисленість”, – говорить заключна ремарка “маленьких трагедій”. Життя й пристрасть, розум і серце знову виходять переможцями…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)