Лопе де Вега – представник ренесансного реалізму. “Фуенте Овехуна”, “Зірка Севільї”, “Собака на сіні”
ІСПАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТОЛІТТЯ
2. Лопе де Вега – представник ренесансного реалізму. “Фуенте Овехуна”, “Зірка Севільї”, “Собака на сіні”
Ім’я Лопе де Веги – “дива природи”, як називали великого драматурга його сучасники, – по праву очолює блискучу плеяду діячів іспанського національного театру XVI-XVII ст. Проза Сервантеса, живопис Веласкеса та поетична драма Лопе де Веги – це визнані вершини іспанської національної культури пізнього Відродження.
Людина бурхливих пристрастей, невичерпної енергії
Лопе де Вега народився 25 листопада 1562 року у Мадриді в родині Фелікса де Вега Карпіо та його дружини Фернандес Флорес.
Дитина була надзвичайно обдарованою. Уже в п’ять років хлопчик почав писати вірші, причому настільки захопився цим заняттям, що, як згадував пізніше його друг Хуан Перес де Монтальбан: “…поки не навчився писати, ділився сніданками із старшими учнями, щоб вони записували те, що диктував Лопе”.
Батько майбутнього “дива”, такий собі “міщанин – шляхтич”, зробив все можливе, щоб вивести сина в люди, дав йому гарну на той час освіту (Колегія ордену театинців, університет, Королівська академія математичних наук) купив дворянський титул.
Ще в дитинстві Лопе вирізнявся феноменальною схильністю до наук, здібностями щодо вивчення мов та літературним талантом. У десятирічному віці він переклав з латини поему римського письменника Клавдіїна “Викрадення Прозерпини”, а починаючи з одинадцяти років, за його власними словами, почав створювати комедії.
Рід Лопе де Веги походив із австрійських хрестоносців, які пишалися участю предків у Реконкісті (боротьба з арабами) і були не проти зараховувати себе до складу ідальго. Але Лопе дворянських прав не мав, і його ніколи не називали доном. Тим не менше, завдяки прихильності єпископа де Авіли, враженого здібнос-тями юного Лопе, у 15-річному віці він вступив до Університету Алькала де Енарес поблизу Мадрида, де чотири роки не лише старанно вивчав граматику і риторику, а й блискуче засвоїв мистецтво танцю і володіння шпагою.
Тоді ж із неменшим ентузіазмом почав засвоювати ази кохання. Першою пристрастю 17-річного Лопе де Веги була заміжня жінка Дорофея, яку юнак підкорив і палким темпераментом коханця, і поетичним даром: прихильник полюбляв виражати свої почуття у віршованій формі. Незабаром Дорофею замінила вдова Марфісса, яка народила від нього дитину. Але одружуватися, а тим більше обтяжувати себе батьківськими обов’язками, юний ловелас не збирався. Звільнившись від сімейних турбот, він відплив на Азорські острови у складі воєнної експедиції, результатом якої було приєднання Португалії до іспанської корони.
Повернувшись до Мадриду, 22-річний Лопе де Вега дуже швидко набув популярності як талановитий поет та автор п’єс. На той час в Іспанії панував по-справжньому “золотий вік” театру. Варто зазначити, що іспанський театр того часу і за формою, і за змістом суттєво відрізнявся від сучасного. Почати треба з того, що у так званих “кораліях” (щось на зразок залу для глядачів) існували перегородки, що відділяли одну суспільну верству від іншої, був партер для стоячих місць, окрема галерея для жінок, ложі для знаті тощо. Інакше розгорталася дія у п’єсах, що полягала в активному спілкуванні акторів із глядачами. Для того щоб зрозуміти сутність цього сценічного драматизму, достатньо хоча б один раз побачити на власні очі сучасне телевізійне ток-шоу, ритм і динаміка якого примушують глядача перебувати у стані постійного напруження. Тільки іспанський театр виглядав ще жвавіше, і сам автор, у даному разі Лопе де Вега, міг щодень спостерігати за реакцією чутливої до імпровізації публіки.
Чарівний, талановитий, майбутній драматург швидко увійшов до театрально-богемної спілки, відчуваючи справжню насолоду від щоденного свята театрального життя, а з іншого боку, мало замислюючись про наслідки своїх вчинків. Про пристрасні захоплення та авантюрну імпульсивність Лопе свідчили факти деяких місяців його життя на початку 1588 року. Набуваючи все більшої популярності, він зустрів новий рік у досить незвичному для молодого обдарування місці, а саме, – у в’язниці. Його було заарештовано прямо у театрі під час вистави. До суду Лопе де Вега був притягнутий відомим мадридським актором та постановником комедій Херонімо Веласкесом, доньку якого, заміжню даму Єлену Осорьо (прекрасна Філіда у віршах Лопе) він намагався звабити. Не знайшовши порозуміння з Єленою, яка надала перевагу іншому коханцеві, був до того розгніваний, що направив цілий потік уїдливих памфлетів проти колишньої коханої, її батька та свого суперника, дона Франсіско де Гранвеля. Веласкес був розгніваний не стільки розривом зв’язку між поетом та його донькою, скільки втратою дарованого репертуару. Тому винесене обвинувачення було доволі серйозним – “образа дворянина”.
Виправдовуючись, Лопе не міг відмовити собі у задоволенні уїдливо глузувати з позивача, тому суд, не встигнувши здійснити січневий вирок – два роки вигнання з королівства (а саме – з Кастилії) під страхом смерті та 4 роки вигнання з столиці, – у лютому посилив присуд: у новому вироці фігурували вже 8 років вигнання зі столиці під страхом відправлення на галери.
Однак, випущений на волю, щоб, як зазначено у вироці, негайно виїхати з міста, спромігся у забороненому для його проживання Мадриді викрасти доньку знатного вельможі, юну Ісабель де Урбіну (Белісу у його віршах). Судовий процес, розпочатий рідними дівчини, означав би для Лопе смертний вирок, але закохана Ісабель умовила рідних забрати позов, погодившись вийти заміж за викрадача.
10 травня за відсутності нареченого, якого у церкві представляв його родич, відбулося її заочне вінчання з Лопе.
Проте молодий чоловік, замість того щоб з’єднатися зі своєю дружиною, несподівано для всіх змінив свої плани. Разом зі своїм братом 29 травня 1588 року він вийшов у море з Ліссабона на галеоні “Сан Хуан” у складі легендарної “Армади”. В одному з боїв брат загинув, а сам він, випробувавши усілякі негаразди, пов’язані з поразкою іспанського флоту, повернувся у грудні до Кадісу із написаною під час походу поемою “Краса Анхеліки”.
У відповідному дусі тривало подальше життя Лопе де Веги. На початку 1589 року він разом з Ісабель оселився у Валенсії, у старовинному містечку Леванте і буквально завалив театр своїми п’єсами. Написаними тут комедіями він вплинув на розвиток так званої “валенсіанської” драматургічної школи.
Після смерті Ісабель у 1593 році (обидві доньки від цього шлюбу померли ще немовлятами) було відмінено присуд Лопе де Веги, оскільки Веласкес, усвідомивши, що він втратив від розриву із талановитим драматургом, пробачив йому усі колишні гріхи.
У 1596 році Лопе де Вега повернувся до Мадрида – і знову майже не потрапив до в’язниці, цього разу через звинувачення у порушенні суспільних моральних норм. Лопе навіть не намагався приховувати свого гріховного співжиття із вдовою Антонією Трільєс.
Проте через два роки 35-річний драматург вирішив одружитися вдруге. Його нова обраниця, Хуана де Гуардо, була донькою заможного м’ясника. Напевно, цей шлюб був за розрахунком. Від цього шлюбу народилося троє дітей (син Карлітос, який помер ще у дитинстві, та дві доньки).
З 1605 року і до кінця життя Лопе служив секретарем у герцога де Сесси. Із цим доволі розпусним, але не чванливим і до того ж щедрим вельможею у Лопе встановилися дружні відносини. З-під його пера продовжували виходити вірші та п’єси, і після 1608 року його називали не інакше як “феніксом іспанської дотепності”.
Плідність роботи Лопе де Веги була по-справжньому феноменальною.
Перші два десятиріччя XVII століття були періодом надзвичайної продуктивності. У поетичному трактаті “Нове мистецтво створювати комедії в наш час” він згадує про те, що написав 483 п’єси. У передмові XI частини зібрання своїх комедій, що побачило світ у 1618 році, драматург веде мову вже про 800 своїх драматичних творів. А через два роки у передмові до XIV частини цього ж зібрання повідомляється, що кількість їх досягла 900.
Його перу належать більше ніж півтори тисячі п’єс, причому всі вони написані віршами, – рекорд, здається, ніким не побитий. Ні над жодною зі своїх п’єс Лопе не працював більше трьох днів, а більшість писав протягом 24 годин. Актори у буквальному розумінні стояли у нього за спиною – не встигало чорнило висихати на рукописі, як вони вихоплювали написане та поспішали з ним до театру. Сам драматург зізнавався, що “більше сотні п’єс за 24 години від Муз переходили до підмостків”. Але при цьому додавав, що у такі миті він відносив Плавта й Теренція до іншої кімнати і зачиняв їх у шафі, бо йому було соромно дивитися їм в очі.
Відповідними були й доходи. Точних відомостей про них немає, відомо лише, що літературна робота принесла йому 105 000 золотих. Щоправда, із грошима марнотратний драматург поводився доволі недбало, і їх йому завжди не вистачало.
У 1609 році Лопе де Вега отримав звання “наближеного” священної інквізиції, тобто особи, яка користувалася довірою цієї страшної установи та разом з тим зобов’язаної являти собою зразок відданості католицькій церкві. Немає ніякого сумніву в тому, що цей акт інквізиційної влади мав свій підтекст та розрахунок. Він повинен був зв’язати руки одному із найвідоміших письменників країни та підкорити його творчість інтересам церковної реакції.
У 1610 році Лопе де Вега вже був членом двох релігійних братств, а у 1612 році вступив до складу релігійної організації “терціаріїв”. У подальшому він отримав сан священика. Однак все це не врятувало драматурга від духовної цензури.
Реальне життя Лопе де Веги складалося, на жаль, не лише з легких та невимушених сюжетів. У 1613 році під час пологів померла його друга дружина, Хуана, залишивши немовля, дівчинку Феліціану. Останні роки життя Хуани були затьмарені зв’язком чоловіка із акторкою Мікаелою де Лухан, яку поет оспівав у своїх віршах під іменем Каміли Лусінди. Від цього пристрасного кохання з’явилося ще двоє дітей.
У 1614 році, переживши важку душевну кризу, викликану смертю дружини та улюбленого сина Карлітоса, Лопе де Вега прийняв духовний сан. Він вступив до релігійного братства, членом якого колись був і великий Сервантес. Не минуло і трьох років, як 55-річний Лопе де Вега знову був охоплений всеперемагаючою пристрастю, тепер уже до заміжньої красуні Марти де Наварес, розумної і освіченої жінки, яка писала вірші та грала на різних музичних інструментах. Її він оспівав під іменем Амаріліди і присвятив їй знамениту “Валенсіанську вдову”.
Слава драматурга була всенародною, а захоплення ним переросло у справжнє обожнювання.
Марта народила від Лопе доньку, яку він визнав своєю. І знову Лопе довелося захищатися у суді, цього разу судовий процес розпочав проти нього розгніваний чоловік Марти. Щоправда, драматургу пощастило: позивач помер, не встигнувши довести справу до кінця.
Останні роки життя Лопе де Вега були сповненні тяжких переживань. Щастя з Мартою було недовгим. У середині 1620-х років вона тяжко захворіла, несподівано втратила зір, а згодом розум. “Нещасливе кохання, що протиставило себе небу”, – із сумом писав Лопе, але від свого почуття не відмовлявся, доглядаючи нещасну жінку до самої її смерті у 1632 році.
Щойно перенісши втрату дружини, Лопе довелося пережити ще два удари долі – смерть єдиного сина Фелікса, який був у складі експедиції ловців перлів і загинув внаслідок корабельної аварії, та викрадення 17-річної Антонії Клари, улюбленої молодшої доньки, яка вимушена була жити у принизливому становищі коханки одного знатного кабальєро. Лопе був не в змозі звільнити доньку: викрадач належав до вищої знаті, і, найімовірніше, викрадення було здійснене через погодження короля. Крім того, друга донька, Марселла, яка зневажала батька, демонстративно прийняла постриг.
Відійти від цього лиха Лопе вже не зміг.
Він помер 27 серпня 1635 року. Його смерть вразила всю Іспанію. Похорони великого драматурга були надзвичайно пишними. Все населення Мадриду прощалося із “дивом природи”, як називав Лопе інший великий іспанець – Сервантес. Похований Лопе де Веги був у церкві святого Себастьяна, яку у 1937 році зруйнувала фашистська бомба. Пам’яті Лопе де Веги були присвячені дві збірки: “Посмертне прославлення” та “Поетичне поховання”. Офіційні іспанські кола утрималися від демонстрації будь-яких знаків поваги до пам’яті великого національного письменника. Королівська рада відхилила прохання міського управління Мадрида про урочисте поховання. У 1644 році ця ж рада у своїй постанові про театри та театральний репертуар наказала виключити з репертуару майже всі п’єси, що ставилися до цього часу, в сюжети яких “були вплетені любовні історії, а особливо твори Лопе де Веги, які принесли стільки шкоди добрим нравам”.
Про масштаби літературного спадку Лопе де Веги можуть дати уявлення 50 тисяч віршів одних лише епічних поем та 2989 написаних ним сонетів, що, в свою чергу, складає близько 42 тисяч віршованих рядків.
Що стосується драматургічного спадку Лопе де Веги, то вже 1615 року Сервантес зазначав: “Он покорил и подчинил своей власти всех комедиантов и наполнил мир своими комедиями, удачными, хорошо задуманными и составляющими в об-щей сложности более десяти тысяч листов… те же, кто пытался соперничать с ним и разделить его славу, – а таких было много, – все вместе не написали и половины того, что написал он один”.
Наприкінці свого життя сам Лопе де Вега визначав кількість написаних ним п’єс цифрою 1500. У складеній Монтальбаном незабаром після смерті драматурга його біографії йде мова про 1800 комедій та 400 “священних дійств”.
На сьогоднішній момент у друкованих виданнях та рукописах відомо 426 комедій та 48 “дійств”, які, без сумніву, належать перу Лопе де Веги.
У творчості Лопе де Веги виділяють три періоди:
1. 1594-1604 pp. У цей час була написана велика кількість п’єс – від “Учителя танців” (1594) та “Валенсіанської вдови” (1599) до “Нового світу, відкритого Колумбом” (1603). У романі “Мандрівник у своїй батьківщині”, опублікованому у 1604 році, Лопе вже називає 219 написаних ним комедій. Протягом цих років Лопе де Вега та драматурги його кола консолідуються й утверджують національний театр.
2. 1605-1613 pp. Щоправда, із достовірною точністю можна датувати лише одну антиконтрреформаційну “руську” драму Лопе про Лжедимитрія – “Новые деяния Великого князя Московского”. Протягом цього періоду Лопе де Вега пише відомі історико – революційні драми – “Периваньєс та командор Оканьї” (бл. 1610), “Фуенте Овехуна” (бл. 1613); комедії “Витівки Белісси” (бл. 1608), “Собака на сіні” (бл. 1613). У цей же період була написана поема “Порадник щодо створення комедій”, яка напівжартома викладала естетику поетів національного театру, котрі орієнтувалися на народні смаки і “відкидали вчені правила”, коли потрібно було створювати комедію.
3. Починаючи з 1614 року і до 1638 року. До цього періоду відносимо драми: “Кращий алькальд – король” (1620-1623), “Повернення Бразилія” (1625), а також ті твори, що дійшли до нас у переробці (очевидно, постановника Кларамонте): драма “Зірка Севільї” (1623), комедії “Кохати, не знаючи, кого” (бл. 1622), “Дівчина з глечиком” (1627), “Рабиня свого коханого” (1626).
Класифікація драматургічного спадку Лопе де Веги являла до цього часу одну із найважчих проблем вивчення його театру. Частково це пояснювалося тим, що у драматурга розроблені всі види та типи національної драматургії, представлені у літературній та сценічній термінології епохи назвами, які лише умовно відповідали істинному ідейному та художньому змісту того чи іншого твору (комедія плаща та шпаги, придворна комедія, комедія інтриги, комедія випадковостей тощо).
Якщо залишити осторонь особливий жанр “священних дійств”, то основний фонд драматургії Лопе де Веги досить чітко поділявся на комедії, що групувалися навколо проблем:
– державно-історичного;
– соціально-політичного;
– приватно-побутового спрямування.
Слід зазначити, що свої твори драматург часто називав “комедіас”, хоча перед глядачами проходили і трагедії, і драми, і власне комедії.
Зазначимо, що комедія – це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчувалися негативні суспільні та побутові явища, розкривалися смішне в навколишній дійсності та людині.
В історичних комедіях увага драматурга зосереджена на проблемах державного устрою рідної країни протягом різних епох. Також до цього типу комедій мали відношення п’єси, сюжети яких взяті з історії інших країн та в народів.
Комедії, що розробляли соціально-політичну тематику і побудовані в основному на матеріалі минулого, свідчили про прагнення драматурга вирішувати актуальні питання сучасної йому дійсності, піддавати критиці існуючий устрій, висувати проблеми справедливої організації суспільного та політичного укладу.
Побутова комедія виступала як комедія тогочасних нравів та тогочасної моралі, побутових особливостей епохи та конфліктів, що мала місце у сімейному житті тощо.
Найвідомішою п’єсою, вершиною творчості Лопе де Веги, стала народно-героїчна, соціально-політична драма “Фуенте Овехуна” (“Овечий источник”), В основі п’єси – реальні події 23 квітня 1476 р., коли селяни містечка Фуенте Овехуна, обурені утисками та свавіллям командора ордену Калатрави, підняли повстання та вбили його. Героєм драми став народ. Драматург не лише створив художньо узагальнену картину боротьби простих людей проти феодального насилля, але й зумів опоетизувати цю боротьбу. Однак при всій узагальненості найбільш яскравий, центральний персонаж твору – дівчина – селянка Лауренсья, образ справді героїчний.
СЮЖЕТ. Командор ордену Калатрави Фернан Гомес де Гусман приїжджав до Альмагро до магістра ордену дона Родріго Тельєса Хірона. Магістр молодий віком і лише нещодавно успадкував цю високу посаду від свого батька. Тому командор, увінчаний бойовою славою, ставиться до нього з деякою недовірою та погордою, однак змушений дотримуватися належної поваги. Командор приїхав до магістра розповісти про ворожнечу, характерну для Іспанії XV століття. Після смерті кастильського короля дона Енріке на його корону претендують король Альфонсо Португальський – саме його права вважають безсумнівними рідні командора та його прихильники, а також – через Ісавелу, свою дружину, – дон Фернандо, принц Арагонський. Командор наполегливо радить магістру негайно оголосити збір лицарів ордену Калатрави та з боєм узяти Сьюдад Реаль, що розташований на кордоні Андалусії та Кастилії і який король Кастилії вважає своєю власністю. Командор пропонує магістру своїх солдат: їх не дуже багато, однак вони войовничі, а у селищі під назвою Фуенте Овехуна, де закріпився командор, люди здатні лише випасати худобу, але аж ніяк не здатні воювати. Магістр обіцяє негайно зібрати військо та провчити супротивника.
У Фуенте Овехуні селяни не в силах дочекатися від’їзду командора: він не заручився їхньою любов’ю і підтримкою головним чином через те, що, користуючись владою, переслідує дівчат та гарних жінок – одних приваблюють його любовні вмовляння, інших лякають погрози та можлива помста командора у разі їх непокори. Так, його останнє захоплення – донька алькальда Фуенте Овехуни Лауренсья; він не дає дівчині можливості вільно обирати. Лауренсья кохає Фрондосо, простого селянина, і відкидає багаті подарунки командора, які той посилає їй зі своїми слугами Ортуньйо та Флоресом, тими, хто, як правило, допомагає господареві добива-тися прихильності селянок.
Боротьба за Сьюдад Реаль закінчується перемогою магістра ордену Калатрави: він зломив оборону міста, стратив усіх підбурювачів повстання із місцевої знаті, а простих людей наказав відшмагати. Магістр залишається в місті, а командор зі своїми солдатами повертається до Фуенте Овехуни, де селяни співають урочистої пісні на його честь, алькальд вітає від його імені усіх мешканців, а до будинку командора під’їжджають вози, догори наповненні глиняним посудом, курми, солониною, овечими шкірами тощо. Однак командору потрібно не це – йому потрібні Лауренсья та її подруга Паскуала, тому Фернандо з Ортуньйо намагаються то хитрістю, то силою змусити дівчат увійти до будинку командора, але останні відчувають небезпеку.
Незабаром після повернення з військового походу командор, відправившись на полювання, зустрічає у безлюдному місці поблизу джерела Лауренсью. У дівчини там зустріч із Фрондосо, але, побачивши командора, вона благає юнака заховатися у кущах. Командор же, впевнений, що вони із Лауренсьєю удвох, поводить себе занадто рішуче і, відклавши убік самостріл, прагне будь-якою ціною досягти своєї мети. Фрондосо, який залишає місце переховування, хапає самостріл і змушує командора відступити, погрожуючи йому зброєю. Командор вражений відчутим приниженням і присягається, що жорстоко помститься. Про цю подію незабаром стає відомо усьому селищу, усі з радістю сприймають звістку про те, що командор був вимушений поступитися простому селянинові. У свою чергу командор приходить до Естевана, алькальда та батька Лауренсьї із вимогою прислати до нього доньку. Естеван, якого підтримують усі без винятку селяни, із гідністю відповідає, що у простих людей теж є своя честь і не потрібно зайвий раз її зачіпати.
Тим часом до короля Кастилії дона Фернандо та до королеви доньї Ісавель приходять два члени міської ради Сьюдад Реаля і, розповівши про те, які безчинства здійснювали магістр та командор ордену Калатрави, благають короля про захист. Вони повідомляють королю, що в місті залишився тільки магістр, а командор зі своїми людьми відправився до Фуенте Овехуни, де він, як правило, проживає і де, за чутками, володарює із найбільшим свавіллям. Дон Фернандо тут же приймає рішення направити до Сьюдад Реаля два полки під керівництвом магістра ордена Сантьяго, щоб розправитися із безчинством. Похід цей закінчується успіхом: місто в облозі й магістр ордену Калатрави потребує негайної допомоги. Про це командору повідомляє вісник – тільки його поява рятує мешканців Фуенте Овехуна від нещадної розправи та помсти командора. Однак він не проти прихопити в похід заради забави красуню Хасінту й наказує своїм людям висікти Менго, який вступився за неї.
За відсутності командора Лауренсья та Фрондосо вирішують одружитися – на радість своїх батьків та усього селища, які давно чекали на цю подію. У розпал весілля та загального святкування повертається командор: розлючений своєю війсь-ковою невдачею і пам’ятаючи про свою образу мешканцями селища, він наказує схопити Фрондосо та відвезти його до в’язниці. Відправляють під варту і Лауренсью, що спромоглася заступитися за нареченого. Мешканці селища збираються на раду, і думки розходяться: одні готові хоч зараз йти до будинку командора та розправитися із жорстоким володарем, інші надають перевагу боязливому мовчанню. У розпал суперечки прибігає Лауренсья. Вигляд її жахливий: волосся скуйовджене, сама вона вся у синцях. Схвильована оповідь дівчини про приниження та тортури, яким вона була піддана, про те, що Фрондосо ось-ось має бути вбитий, справляє на всіх присутніх найсильніше враження. Останнє твердження Лауренсья – якщо у селищі немає чоловіків, то жінки самі зуміють відстояти свою честь, – не залишає нікого байдужим. Всі одностайно вирішують штурмувати будинок командора. Останній спочатку не вірить, що мешканці Фуенте Овехуна могли піднятися на повстання, потім, усвідомивши, що це правда, вирішує відпустити Фрондосо. Однак це вже не може нічого змінити в долі командора: чаша народного терпіння переповнена. Вбитий, буквально розірваний натовпом на шматки, сам командор, не врятувалися і його слуги.
Лише Флоресу вдається дивом врятуватися, і, напівживий, він шукає захисту у дона Фернандо, короля Кастилії, переповідаючи йому все, що відбулося як бунт селян проти влади. При цьому він не говорить королеві, що мешканці Фуенте Овехуни прагнуть, щоб ними керував сам король, і тому прибивають над будинком командора герб дона Фернандо.
Король обіцяє, що розплата не змусить на себе чекати; про це ж саме просить його і магістр ордену Калатрави, що приїхав до короля Кастилії із повинною та обіцянкою у майбутньому бути йому вірним васалом.
Дон Фернандо відправляє до Фуенте Овехуни суддю – покарати винних та капітана, якому було наказано стежити за порядком.
Мешканці селища, хоча й співають урочистої пісні на честь кастильських королів – дона Фернандо та доньї Ісавели, все ж розуміють, що монархи будуть завзято розбиратися в тому, що відбулося у Фуенте Овехуні. Тому селяни вирішують вжити запобіжних заходів та домовляються на всі питання про те, хто вбив командора, відповідати – “Фуенте Овехуна”.
Суддя допитує селян із надзвичайною вимогливістю; нікому немає помилування: ні жінкам, ні старим, ні дітям. Щоб з’ясувати істину, він застосовує найжорстокіші тортури, включаючи дибу. Але всі, як один, на питання про те, хто винен у смерті командора, відповідають: “Фуенте Овехуна”. Тому суддя змушений повернутися до короля з таким висновком: він використав усі можливі засоби, допитав триста чоловік, але не знайшов жодного натяку на участь селян у цій справі. Щоб підтвердити справедливість його слів, мешканці селища самі прийшли до короля. Вони розповіли йому про знущання та приниження, які їм довелося терпіти від ко-мандора, і запевнили короля та королеву у своїй вірності – Фуенте Овехуна хоче жити, підкорюючись лише владі королів Кастилії, їх справедливому суду. Король, вислухавши селян, виносить свій вирок: оскільки немає доказів непокори, мешканців Фуенте Овехуни слід пробачити, а селище нехай залишається за ним, поки не знайдеться інший командор.
Про моральність короля Лопе де Вега розмірковує у драмі “Зірка Севільї”. Конфлікт у творі розгортається між королем, який зневажає людську гідність, та старою Іспанією, що зберігає традиції й живе за законами високої честі.
П’єси приватно-побутового характеру складають найбільш чисельну і одночасно найбільш відому частину спадщини драматурга. Панівне місце тут займають п’єси із сучасного побуту – так звана “придворна комедія”, “комедія інтриги”, “комедія плутовська” тощо. Ці назви – витвір театральної традиції – далекі від того, щоб вичерпно характеризувати кожен із різновидів величезного репертуару, у якому головну роль відіграють питання честі, доброчинності, кохання та життєвої хитромудрості.
“Придворна комедія”, як правило, зображує життя аристократії, придворних. У багатьох із них йдеться про складні взаємини, які виникають між аристократами та плебеями, про любовні колізії, спричинені належністю закоханих до різних соціальних верств. Найчастіше мають щасливий фінал. Однією із таких комедій є “Собака на сіні”.
У комедії кохання трактується як могутня соціальна сила, що зрівнює секретаря та графиню.
Діана де Бельфлор – головна героїня комедії. В основі сюжету – кохання Діани, “высокородной графини” де Бельфлор, до її секретаря Теодоро. Горда та неприступна Діана закохується через ревнощі, дізнавшись про кохання Теодоро до служниці Марсели. Однак Діана не може бути щасливою зі своїм обранцем. Кохання, що народжується, бореться в Діані із почуттям честі, яке притаманне їй як представниці вищої суспільної верстви. Звідси постійна двоїстість у її поведінці: Діана то зізнається у коханні до свого секретаря, то глузує з нього, то заохочує його, то підтримує. Перешкода, яка заважає закоханим, долається завдяки кмітливій вигадці слуги Трістана, який видає Теодоро за зниклого у дитинстві сина графа Лудовіко. Усунена відмінність робить можливою щасливу розв’язку п’єси, яка закінчується весіллям головних героїв.
Усі риси характеру героїні чітко нагадують основні міфологічні характеристики богині Діани, ім’ям якої вона не випадково названа. У п’єсі Діана прямо ототожнюється із античною богинею місяця: “она небесная Диана, луна, и женщина, и призрак…”. Подібно до міфологічної богині, Діана принципово двоїста: вона закохана і байдужа, хитра та відверта, жорстока та прихильна тощо. Ця подвійна природа Діани символізується подвійним ім’ям героїні: Діана – місяць, Бельфлор – прекрасна квітка. У комедії Діана постійно порівнюється то з місяцем, то із сонцем. З образом Діани пов’язана інтерпретація двох основних тем комедії Лопе де Веги – теми кохання та теми честі. Любовна гра Діани складає основну дію п’єси, її вчинки, сумніви та поривання створюють складні сюжетні перипетії комедії. Кохання всесильне, воно здатне долати будь-які перепони: чи незадоволення суперників, чи станову нерівність за-коханих.
Теодоро – один із головних персонажів комедії. Секретар графині закохується у свою пані, дізнавшись про її почуття до нього. Кохання Діани дарує йому надію на щастя і несподіване підвищення суспільними сходинками. Захоплений своїми мріями, Теодоро відразу ж розлучається із Марселою. Зміни у настрої графині змушують Теодоро протягом усієї дії комедії то мріяти про щастя з графинею, то шукати втіхи у коханні Марсели. Вигадка його слуги Трістана виявляється тією щасливою миттю фортуни, яка дозволяє закоханим поєднатися. За своїми основними характеристиками Теодоро цілком відповідає такому типу персонажа іспанської комедії XVII століття, як галан (ісп. galan у перекладі – “кавалер”). Теодоро молодий і гарний, вишуканий та благородний, розумний та освічений, однак – і це взагалі характерно для персонажа даного типу – його здатність до дії невелика. Він часто буває залежним від вчинків інших дійових осіб, і, перш за все, від дами. Так і Теодоро в основному лише реагує на капризи та витівки Діани. Тільки одного разу він приймає самостійне рішення – це його відмова скористатися вигадкою Трістана. Рішення Теодоро поїхати до Іспанії через неможливість бути із коханою та сцена прощання героїв являє собою приклад “оманливого фіналу”, що виникає перед остаточною щасливою розв’язкою та посилює напруження глядача.
Варто згадати про доволі розповсюджений жанр тогочасної комедії – “комедію плаща і шпаги”. Свою назву цей жанровий різновид комедії отримав через обов’язкову атрибутику. Дія таких п’єс, як правило, відбувається у сучасній драматургові обстановці. Відповідні комедії мають власні закономірності побудови: паралель між закоханою парою та парою слуг; взаємини часто дублюються, посилюючи комізм того, що відбувається. Запорукою успіху подібних комедій є утвердження думки, що головним в житті є кохання як цілюща сила, що розкриває в людині всі її здібності.
Великий майстер комедій майже невідомий сучасному читачеві як неперевершений лірик.
Наважуватись, мліти, бути злим,
Жорстоким і ніжним, дужим і безсилим,
Натхненним, смертним, мертвим і живим,
Зрадливим, вічним, боязким і сміливим.
Без відпочинку жити лиш одним: здаватись скромним і зарозумілим,
Ображеним, веселим і сумним,
Вдоволеним, сердитим, посмутнілим.
З розчарувань втікати на свободу,
Отруту пити, мов напої п’яні,
Забувши користь, полюбити шкоду;
Повірити, що в пеклі – місце раю,
Життя і душу – дати все омані, –
Це є кохати. Хто кохав, той знає.
(Ф. Лопе де Вега)
Висновок. Головна перевага комедій Лопе де Вега – їхня життєствердна сила. Любов виступає як всеперемагаюча сила, навіть якщо вона виникає з ревнощів чи нехтування. Звичайно, в комедіях багато утопічного в погляді на людину, але в драматургії “дива природи” відобразилися найкращі ренесансні традиції в час кризи гуманістичного світогляду.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)