Література “дев’яностиків”
“Актуальну” українську літературу представляє так зване покоління “дев’яностиків”. На відміну від трохи старших “вісмідесятників”, “дев’яностики” формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій пущі СНД. В основу естетики “дев’яностиків” лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок – сховатись у слові.
Естетика дев’яностиків зачиналася в Харкові, у літгурті “Червона
Чиста філологія – ось утечище покоління національної депресії. Жодне покоління в українській літературі не заходило так далеко від дійсності. За умов сучасної демократії, коли зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві здевальвувала до ролі блазня, що розважає натовп смішними чи страшними казками.
Все, написане в епоху з префіксом пост, не надається до чистих визначень. Але приблизно написане
Кращі зразки традиційної поезії “дев’яностиків” зустрічаються в текстах Віктора Віноградова, Поліни Гладенко, Сергія Жадана, Ірини Завальшок, Людмили Кундас, Лариси Слюсак, Руслана Фуфалька. Говорячи про традиційний напрям у поезії “дсв’яностиків”, неможливо пропустити Сергія Жадана. І як зачинатель поезії “дсв’яностиків”, і як яскрава поетична індивідуальність, він уже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика.
Фольклорна течія серед сповідальної поезії “дев’яностиків” демонструє не так стилізацію під фольк, як первісне світовідчуття, з яким жила давня людина. У представників фольклорної течії зберігається туга за первісними відчуттями, коли пережите фіксувалося граційно і просто. Представник цієї течії – Роман Скиба (“Балада про чорного пса”, “Пілігрими”, “Тихіше, панове…”).
Постімпресіоністична течія сповідальної поезії 90-х найхарактерніше представлена в текстах Тетяни Мартишок, Марії Микицей, Олега Короташа, Ольги Курчатової. До класичних визначень імпресіонізму як “першого враження”, “миттєвість відчуттів”, постімпресіоністи додали розгубленість, людське безсилля перед стихіями.
Серед філологічного напряму поезії дев’яностих відрізняється постнеокласична течія, найяскравіше репрезентована Юрієм Бедриком, Валентином Ковальовим, Степаном Прошоком. Як і їхні попередники неокласики, постнеокласики мають гарну філологічну школу, але, на відміну від неокласиків, їхній поетичний пафос приправлений доброю порцією іронії та рафінованого цинізму, характерного для епохи постмодернізму.
Постмодернізм серед поетів філологічного напряму найвиразніше представленні у поезіях Івана Андрусяка, Любомира Стрингалюка, Назара Федорака. Взірцем постмодерного стилю в поезії “дев’яностиків” можна вважати вірш Івана Андрусяка “Декларативне”. Іронія, відсутність віри в об’єктивну істину, відсутність структури, утилізація старих культурних текстів, девальвація ідеалу, ексцентрична всеїдність – ознаки постмодернізму, з його банальною самокритичністю і демократизмом, коли відрізнити чистий стиль від перехідного буває неможливо.
Досить специфічною серед філологічного напряму є поезія про ніщо. Це професійна поетична гра, своєю фрагментарністю, відсутністю логіки та єдиної структури схожа на постмодернізм. Але, на відміну від постмодернізму, поезія про ніщо не перероблює минулого, в ній відсутні іронія та стильова мішанина. Найхарактернішим зразком поезії про ніщо є творчість Наталки Самчик. Близькою до поезії про ніщо є творчість Неди Нежданої, карколомні поетичні асоціації якої рятує від зникнення смислу хіба що артистичне озвучення віршів.
Іронічний напрям у поезії “дев’яностиків” відчутно ослаб. Іноді іронізують поети традиційної течії, наприклад, Сергій Жадан. А іронія постмодерністів занадто специфічна, аби її вважати власне іронією. Після “вісімдесятників” Леся Подерв’янського, бубабістів, Юрка Прозаяка. Володимира Цибулька, найпослідовнішим іроніком серед “дев’яностиків” є Віктор Шушпан, чия поезія органічно виростає з традиції Позаяка, хоча є в ній щось від ліричного цинізму дев’яностих.
Говорячи про прозову творчість, можна назвати Олеся Ульяненка, який водночас належить естетиці вісімдесятників і є зачинателем прози “дев’яностиків”. Його панківськии світогляд увібрав антисоціальний пафос вісімдесятників і дегуманізацію дев’яностиків.
Постмодернізм у прозі “дев’яностиків” репрезентують Тарас ГІрохасько і Володимир Сшкілєв, метареалізм – Володимир Мулик, кримінальний жанр – Андрій Кокотюха, коротку сугестивну прозу – Іван Ципердюк, стиль, близький до неоімпресіонізму, – Володимир Янчук. При всіх своїх вадах (дегуманізація, асоціальність, байдужість до одвічних людських цінностей та проблем, втеча від реальності в чисту філологію) покоління дев’яностих має одну істотну перевагу над своїми попередниками: це перше покоління українських літераторів, що сформувалося в постколоніальних умовах.
Назвімо основні літературні організації. “Червона фіра”: Сергій Жадан. Ростислав Мельників; літгурт “ТУГа”: Мар’яна Киянівська; “Нова дегенерація”: Іван Ципердюк; творча асоціація “500”, “Бу-Ба-Бу”: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак.
У драматургії можна назвати такі імена: Олександр Ірванець (“КЕСОКОІИС”, “Маленька п’єса про зраду”), Анатолій Дністровий (“Учитель”), Леся Демська (“Повернення у нікуди”, “Так не буде”), Неда Неждана (“Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів”). У цілому в драматургії домінують одноактні п’єси, часто подієвии барєр занижений, панує притчевість, міфотворчість, побудова нового змісту на основі старих текстів.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)