Література XX ст

IV. Література XX ст.

Період

Течія

Представники

Кінець XIX –

Початок XX ст.,

XX ст.

Модернізм

Течії:

– неоромантизм (новоромантизм)

О. Кобилянська (психологічна проза), Леся Українка,

А. Тесленко, Марко Черемшина, Олександр Олесь,

М. Вороний та ін.

– символізм

Б. Лепкий, О. Слісаренко, Т. Осьмачка (рання поезія),

М. Євшан, М. Сріблянський, Г. Чупринка, П. Тичина,

М. Вороний та ін.

імпресіонізм

М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка,

Є. Плужник, М. Черемшина, О. Кобилянська (частково),

М. Хвильовий та ін.

– експресіонізм

В. Стефаник, О. Туринський (повість “Поза межами болю”), М. Куліш (“97”), проза М. Хвильового,

Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін.

– неореалізм

В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін.

– неокласицизм

“П’ятірне гроно” неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен),

М. Рильський. Поети

“празької школи” та ін.

– футуризм

М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін.

Модерністські течії в українській літературі

Неоромантизм (від грецьк. “новий”, фр. “романтичний”) – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Генетично пов’язана з романтизмом.

Характерні риси:

– прагнення розірвати ідеал з дійсністю;

– уславлення індивідуальної й суспільної свободи;

– піднесення постаті визначного героя, йога порив у майбутнє;

– відкинувши раціоцентризм, неоромантики, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання;

– у центрі – яскрава неповторна особистість, а не маса;

– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

– зовнішні події (також і соціальні) відступають на задній план;

– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

– відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Символізм (від фр. “умовний знак”, “прикмета”, “ознака”) – стильова тенденція модернізму, що виникла у Франції в 70-х роках XIX ст., в українській літературі поширилася на початку XX ст. Головним художнім засобом є символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ – поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму).

Характерні риси:

– протест проти консервативної і регламентованої суспільної моралі;

– естетизм (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

– культ екзотичних і заборонених тем;

– хвороблива увага до позасвідомого;

– спроби вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріальності буття, зазирнути до “світу в собі”.

Український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Імпресіонізм (від фр. “враження”) – стильова тенденція модернізму, заснована на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Характерні риси:

– зображується не сам предмет, а враження від нього (“Бачити, відчувати, виражати в цьому все мистецтво”);

– орієнтир на почуття, а не на розум;

– відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній у конкретній реальності;

– часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

– герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме “пасивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

– найпоширеніший жанр імпресіонізму – новела.

Український імпресіонізм мав лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а. нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Експресіонізм (від фр. “вираження”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується передачею загостреного суб’єктивного світобачення митця напругою його переживань та емоцій, бурхливою реакцією на антигуманні суспільні явища.

Характерні риси:

– зацікавленість глибинними психічними процесами;

– заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

– оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як наприклад глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

– суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Неореалізм (від грецьк. “новий”, “речовий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується (порівняно із класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.

Характерні риси:

– поглиблений психологізм у творах;

– заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільною оточення;

– внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

– зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об’єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Неокласицизм (від грецьк. “новий”, “зразковий”) – стильова тенденція модернізму, що характеризується поверненням до вічних законів мистецтва, орієнтиром на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використанням зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизмом, аристократизмом духу, гармонією між розумом і почуттями, несприйняттям радянської дійсності (комуністичної ідеології – всього, що призвело до падіння рівня духовності).

Характерні риси:

– використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;

– принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”;

– проголошення гасел “чистого” мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;

– оспівування земних насолод;

– прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;

– надання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці;

– характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.

Футуризм (від англ. “майбутній”) – формалістичний напрям у літературі, що виник як різновид італійського авангардизму. Принципи: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”; “Набутки розуму, а не душі та серця”, заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому – антимодернізм).

Характерні риси:

– заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

– прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій;

– культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

– переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

– у поезії – руйнування загальноприйнятих норм мови, використання “слів на свободі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Література XX ст

Categories: Твори до ЗНО

Links