Життя М. Ю. Лермонтова була “миттєва й сліпуча, як проблиск блискавки на грозовому небі”. Як мало жив, але як багато встиг! Скільки дивовижних створінь залишив великий поет нам у спадщину. Ми й зараз захоплюємося його талантом, його “вільним і сміливим дарунком”, його силоміць і енергією. Лермонтов був молодий, але глибоко розумів сенс життя, зміст поезії, гаряче любив Батьківщину й росіянин народ. Здається: ну що міг він пізнати за своє коротке життя? Однак пізнав, і не мало. Уже юнацькі його зошити повні міркувань про життя, про смерть,
про вічність, про добро й зло, про зміст буття, про любов, про Майбутнє й минуле. Рідіють бліді тумани Над безоднею смерті фатальний И знову коштують переді мною Століть минулих “велетні”… Бог воістину дав цій людині незвичайний дарунок: Його душу вже виросла й зміцніла, коли сам він був ще простим молодиком, здавалося б нічого не розуміє в житті. Але Лермонтов уже розумів, що поезія несе його високе призначення, “…дієсловом пали серця людей,” призивав Пушкіна. І молодий поет жагуче додержувався цього заклику. Як і Пушкін, ,на настільки складному шляху, він зустрічає нерозуміння юрби, равнодупше
й холодність світла. Але віра в поезію не залишає Лермонтова. “З полум’я й світла породжене слово” викликає в ньому не тільки “хвилювання”, але й порив душі “назустріч” цьому слову. І для самого поета творчість, незважаючи на його могутність, стає рятівним звільненням від страждань, шляхом до гармонії й заспокоєння. Тому лермонтовский пророк, гнаний і зневажуваний толпою, знає щастя: И от у пустелі я живу, Як птаха, даром Божої їжі, Завіт предвечного зберігаючи Мені тварина покірна там земна, И зірки слухають мене, Променями радісно граючи. Він, що читає “в очах людей… сторінки злості й пороку”, незважаючи на жорстокість і несправедливість юрби, не зневіряється в гармонію як основу миру, він рятується від отчаянья самотою, задовольнившись спілкуванням із природою й розмовою із зірками. Лермонтов і сам не раз почував себе “умираючим гладіатором”, що забавляє байдужу юрбу. “Як часто пестрою толпою оточений”, хотів би він піти від цієї суєти й мешуры світла. Але презирство до суспільства й самітність немилі поетові. Він не хоче розривати всіх зв’язків з людьми, тому що розуміє, що його борг, борг поета, донести своєю творчістю істину до цих “безтрепетних”, “бездушних” масок, замінити їхні окам’янілі серця на “угль, що палає вогнем”. Але незабаром цей порив чудесний Слабшав у груди його младой, И стомлений і німий, Він забував вогонь небесний. Але щораз, зустрічаючи стіну нерозуміння, запал молодого поета вгасав. Тепер якась сіра байдужість заповнила його душу: Уж не спрагу від життя нічого я, И не жаль мені минулого нітрохи… Желанья! …що користі дарма й вічно бажати? Любити… але кого ж? У себе чи заглянеш? там минулого немає й сліду… І радість, і борошна, і всі там мізерно… І життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо, – Такий порожній і дурний жарт… От таке страшне розчарування осягло поета: нема рації жити, нема рації творити… Я шукаю волі й спокою! Я б хотів забутися й заснути! Але Лермонтов не залишається таким пасивним надовго. Його душа обурена тим, що поет втратив своє призначення. Поезія не має права припинятися, вона повинна існувати. І я вважаю, що питанння, що Лермонтов з отчаяньем задає в останній строфі вірша “Поет” (1838 г), по суті є риторичним, не потребуючої відповіді: Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?… …Із золотих піхов вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья? Ці слова, пронизані отчаяньем і прикрістю за російського поета, як би переливаються в пушкінський заклик: Повстань, пророк, і вождь, і внемли, Виконай волею моєї, И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей. Лермонтов розумів значення поезії, розумів наскільки воно велико й тому його душу жагуче летить назустріч “з полум’я й світла породженому слову”. Він не йде в пустелю, він бореться, шукає цієї боротьби: Так життя нудне, коли боренья немає! викликує він, Мені Потрібно діяти, я щодня безсмертним зробити б бажав, Як тінь великого героя, і зрозуміти, я не можу, що значить відпочивати. …И все боюся, що не встигну зробити чогось! Але він встиг! Його поезія внесла величезний вклад у російську Літературу. Через все життя проносимо ми в душі його образ – Образ людини смутного, строгого, ніжного, владного, вильного, шляхетними, уїдливими, мрійливими, глузливими й замисленими, наділеними могутніми страстями й проникливим розумом. Поета
