Ліричний герой у ранній поезії В. В. Маяковського
Маяковський прийшов у російську поезію в останнє переджовтневе п’ятиліття. Його перші вірші напечатани в 1912 році. І вони відразу ж стали помітним явищем. Велич Маяковського – у поетичному свидетельстве свого часу, у величезній духовній напруженості й трагедійності, художній чесності.
Всією своєю творчістю він служив революції, радуской влади. Але в той же час він був проникливим ліриком, що вміє виразити таємні почуття масштабно й незвичайно. Ранній Маяковський – бунтар, що відкидає основи старого миру, що призиває до скинення
Маяковський своєю творчістю спростував цю думку. Він залишався великим поетом завжди, “суцільним серцем”, “навіки пораненим любов’ю”, відкритим “болям, образам”. Андрій Платонов сказав про Маяковського: “Він був майстром великого, загального життя й витратив своє серце на її пристрій”. У ранній поезії Маяковського багато полеміки. Маяковский хотів
Його ліричний герой виходить на вулицю, змушуючи говорити фабричні труби, громади міських будинків. Він несе ” громаду-ненависть, громада-любов”, рішуче переконання, якими повинні бути людина й життя. Але подання ліричного героя про життя погано погодяться з нею самої.
І тут криється причина страждань героя. Рання поезія Маяковського – шалений біг у поисках людини, рідної душі, любові, щастя. Маяковський – максималіст. У нього величезні требования. Погодитися на щось маленьке він не може: Що може хотітися отакій брилі?
А брилі багато чого хочеться! Людина приречена на самітність і страждання в огромном і страшному світі: Пройду, коханку мою волочачи. У якій ночі, маревної, недужной, якими Голиафами я зачатий – такий великий і такий непотрібний. Мотив трагічної самітності проходить через всю творчість Маяковського. Його герой страждає від неразделенної любові, від непонятости: А такому, тикнутися куди?
Де для мене уготовано лігвище? Вся дореволюційна творчість Маяковського – трагическая сповідь серця: В інших знаю серця будинок я. Воно в груди – будь-якому відомо! На мені ж з розуму зійшла анатомія. Суцільне серце – гуде повсюдно. Любов-Страждання, любов-борошно переслідували Травняковского.
Ця тема не нова в поезії. Але Маяковський не міг упокоритися з гіркотою й розпачем. Його герой протестует гнівно й діяльно: До краю повне серце Виллю в сповіді! Прийдешні люди!
Хто ви? От – я, Весь біль і ушиб. Вам заповім я сад фруктовий Моєї великої душі. Сила поетичних рядків Маяковського не тільки в глобальному зображенні всепоглинаючого почуття, але й у життєстверджуючому оптимізмі.
І тому так неотразими його “ні” і “геть”, що за ними завжди йде “так”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)