Коли Заєць був ще маленьким, він часто грався на березі блакитного озера. Він дуже його любив.
Багато звірів і птаха ходили на озеро пити воду. Одного разу Зайча відправилося пограти на берег. На самому березі озера росло величезне тінисте дерево. Його густі галузі відбивалися у прозорій воді. Але ось прийшли люди й зрубали дерево, щоб видовбати з нього довгий вузький човен - пирогу.
Від дерева залишився великий гладкий пень. На ньому виступили великі золотаві краплі смоли.
Зайча глянуло на пень і розв'язав на ньому посидіти. Ледь він сів зручніше, як густа смола міцно-преміцно приклеїла його до пня. Скоро Зайчаті захотілося побігати по лісу, і він зібрався зстрибнути на землю. Але не отут-те було! Як бедняжка не намагався відірватися від пня, у нього нічого не виходило. Він тільки безпомічно ворушив вухами. Дуже злякався довговухий. Зі страхом думав, що прийде йому вмерти на цьому пні. Але ж Зайча було не дурне й став міркувати, як йому вибратися з лиха. Закривши ока, щоб птаха, що прилетіли напитися, не заважали йому. Зайча думало й думав...
У цей час із лісу вийшов Слон. Він повільно йшов до озера. Слонові дуже хотілося пити. Було дуже пекуче, Почувши шум важких кроків, Зайча відкрило очі й побачив Слона. "Ось хто врятує мене!" - подумав про себе Зайча. Та він голосно закричав:
- Агов, Слон, не смій пити воду! Це моя вода! Але Слон начебто нічого не чув. Він став набирати хоботом воду.
- Хіба ти не бачиш, для чого я сиджу тут? - продовжував кричати Зайча. - Я опікую воду. Без мого дозволу ніхто її не п'є. Чуєш? Зараз же йди!
Але Слон, не обертаючи уваги на, що кричав Зайчишку, жадібно пив і пив.
- Ах, ти не слухаєшся! - шумів довговухий. - Тоді я відірву тобі хобот і обламаю ікла!
- Хо-Хо-Хо! Хо-хо-Хо!-зареготав Слон, нарешті утоливший спрагу, і почав обливатися з хобота водою.
- Відірву хобот! Обламаю ікла! - уперто повторювало Зайча.
- Що ти там бовтаєш? - добродушно фиркнув Слон. - Я пив і буду пити воду з озера. Озеро - хазяїн води, і ми з ним старі друзі...
- Ну, Слон, виходить, ти нічого не зрозумів! - викликнуло Зайча. - Якщо ти зробиш ще хоч один ковток, я розтопчу тебе, - пригрозив він. Презирливо глянувши на Зайча, Слон промурмотав:
- Ну й хвастунишка! Ну й базіка! Адже варто мені тільки настати на нього - і що залишиться?!
Слон підійшов до пня, міцно схопив своїм сабоним хоботом Зайчати, підняв його й кинув у траву.
- Убирайся-но геть із моїх очей! Так скоріше! - посміхнувся Слон. - Та надалі не бовтай дурощів!
Щасливе Зайча прожогом понеслося у ліс. Тільки його Слон і бачив! Але на гладкому пні залишилися кінчик Заячого хвостика й шматочок шерстки, міцно прилиплі до дерева.
З тих пір у всіх зайців короткі хвости. А позаду завжди біла шерстка.
Ця біла шерстка виросла на місці плешинки у хитрого Зайчати, урятоване могутнім Слоном.