Ішов Балули по дорозі й бачить: селянин закопує глечик у землю. Підійшов він ближче, запитав:
- Послухай-но, братик, із чого це ти раптом здумав глечик у землю ховати?
- Балул, що від Бога приховати, що від тебе — золото у мене у глечику, тільки благаю тебе: нікому про це ні слова, — заблагав селянин.
- Ну-но покажи мені його.
Глянув Балул — і справді глечик золотом повний.
- Почекай мене, я сходжу за своїм золотом, разом зариємо.
- Що ж, ступай, — погодився селянин. Прийшов Балул додому, наповнив глечик козячими какашками й пустився у дорогу назад.
- Балул, Дай-но я подивлюся на твоє золото, — сказав селянин.
- На, дивися. Ось моє золото, — сказав Балул і підніс глечик до його носа.
- Помилуй, Балул, яке ж це золото?
- Ех ти, — перебив його Балул, — усе твоє золото не варто цього. Так зруйнується твій будинок, ти адже за усе своє життя ніколи гостя не запросив, ніколи жебракові не подав, та й століття свій прожив у латках. Помреш, і ціна твоєму золоту — глечик какашек.