Рабл-азат подарував Мусі-Пехамбару дев'ятсот років життя. Ці роки пройшли, і Муса-Пехамбар став перед Рабл-Азатом, який йому сказав:
- Ну, Муса, настала твоя смертна година. Заблагав Муса-Пехамбар:
- Про світло моїх очей! Протягом свого життя триста років я кочував, це у рахунок не бери, триста років був землепашцем, і це не вважай, і тільки останні триста років я провів у місті. Тільки це ти запиши. Подаруй мені ще кілька років життя! Подарував Рабл-Азат йому ще дев'яносто років. Пройшли й вони. Зупинив Джебраил Мусу-Пехамбара й сказав:
- Муса, настала твоя смертна година.
- Про Джебраил, заради всіх святих, молю тебе, подаруй мені два-три дні життя. У мене борги залишилися. Роздам борги, попрощаюся із сім'єю, тоді веди мене, куди прагнеш.
Погодився Джебраил відпустити його. А Муса побрав та й утік. Розгнівалися Азраил і Джебраил, змінили вони свій вигляд, вийшли на дорогу й почали рити яму золотими киркою й лопатою. Побачили Мусу-Пехамбара, заспорили. Підійшов Муса до них. Бачить — двоє сперечаються, а кирка й лопата у них із чистого золота. Привітався Муса з ними:
- Бог вам у допомогу. Чому ви спорете?
- Так допоможе й тобі бог, — відповідали йому.
- Навіщо ви отут риєте? - запитав Муса-Пехамбар.
- Дорогою, умер наш родич. Ми риємо для нього могилу, а покійного виміряти забули. Тепер турбуємося, не чи буде йому могила коротка. Я говорю — коротка, а він говорить, що гарна. Ось через це й сперечаємося.
- А якого росту був ваш небіжчик? - запитав Муса-Пехамбар.
- Ростом він з тебе. Друг, а не чи приляжеш ти на хвилинку у могилу, по тобі виміряємо.
- А що ви мені за це дасте?
- Що захочеш.
- Кирку й лопату дасте?
Схоже, ці простаки й не відають, що вони із чистого золота, — подумав Муса.
- Дамо. Ти ляж, ми покладемо їх тобі у узголів'я.
Муса ліг.
- А тепер витягни ноги й повернися особою до сходу, — сказав Джебраил.
Тільки Муса повернувся особою до сходу, Джебраил у нього у узголів'я поклав кирку, і вони швиденько закидали могилу землею.
Людині, що прожила навіть сто років, кінець один — смерть.