Критика сталинизма в радянській літературі (по романі А. Рибакова “Діти Арбата”)
Ми зіб’ємося з переможної дороги!..
Ворог народу не може йти.
Він упав. Обморожено ноги.
Юрій Кузнєцов
В історії радянської Росії 30-е роки вважаються найбільш складними й суперечливими. Це час бурхливих успіхів індустріалізації, час спортивних свят, повітряних парадів, час неухильного росту військової моці СРСР. І все-таки саме ці роки ми вважаємо самим кривавим і страшним часом. Правда про події того років ховалася. Тільки зараз ми багато чого довідаємося про трагізм цього періоду нашої історії.
Роман А. Рибакова “Діти
Події, однак, складаються сумно. Сашка Панкратова заарештовують за непорядні висловлення й за стінгазету з епіграмами, “опошляющими ударництво. Його доля дуже показова й типова. Він тільки пішак у комбінації,
Головними персонажами в “Дітях Арбата” виявляються Сашко Панкратов і Сталін. Образ радянського диктатора не новий у літературі й мистецтві. Але колись це була, як правило, парадна фігура. Звичне всім набивання курильної трубки тютюном, знайомий прищур око, що супроводжувалися мудрими сталінськими словами – от звичні атрибути, що кочували із прози в живопис, з живопису в кіно.
Рибаков представляє нам іншого вождя. Своєму героєві письменник дав не тільки соціально-політичну характеристику, але й психологічне обгрунтування його характеру. Відповідно до життя письменник показує “правильне” і “неправильне” у сталінських принципах. Треба було піднімати країну з бідності, треба було нарощувати її індустріальну міць. Але якою ціною? Ціною нечуваних людських жертв!
Існує точка зору, що ціль виправдує засобу. Отож Рибаков чітко визначив саме мету. Але не ту, що декларували в гаслах і плакатах, мовленнях і підручниках, а таємну й щиру. І ціль ця – особиста влада. Геній влади – от що таке Сталін у Рибакова. “Влада, заснована на любові народу до диктатора, – слабка влада, тому що залежить від народу; влада, заснована на страху народу перед диктатором, – сильна влада, тому що вона залежить тільки від самого диктатора”.
Йосип Сталін у Рибакова виводить ще більш страшну у своєму цинізмі формулу: “Великий правитель той, хто через страх зумів вселити людям любов до себе”. Поступово перед нами виростає лиховісна фігура людини, що возомнили себе “вождем”. Він готовий принести в жертву самому собі життя мільйонів людей. І в країні ллється кров. Гинуть не тільки прості люди. Гинуть ті, що стояв у джерел революції, кого всі знали як соратників Леніна.
У романі зображений Кіров. Він зрозумів, що той шлях розвитку суспільства, на який виводить країну Сталін, закінчується страшним тупиком. “Наука, Література, техніка, – думає Кіров, – вимагають вільного обміну думками. Насильство стане мертвою перешкодою на шляху розвитку країни. Логіка історичних процесів невблаганна. Сталіну прийде підкорятися цій логіці”.
Але сам “вождь” думає інакше: “Народ треба змусити піти на жертви. Для цього потрібна сильна влада, що вселяє народу страх…” Себе Сталін ототожнював з Радянською владою. Ті, хто проти нього, – отже, проти Радянської влади А такі підлягають фізичному знищенню. Так майстерно будується в романі Система Страху навколо “вождя всіх народів”.
Відвідування Сталіна зубним лікарем – характерний епізод роману. Стоматолог Липман, прекрасний протезист, ставить Сталіну нову коронку. Працює Липман дуже добре, все пояснює (товариш Сталін не любить, коли йому щось незрозуміло). Спочатку лікар установлює підголівник, потім запрошує сісти в крісло (товариш Сталін не любить, коли возяться за його спиною). От він вдало знеболює, вдало робить міст. Товаришеві Сталіну подобається робота доктора. Проте він зриває на докторі гнів, причиною якого був Кіров. Довідавшись, що лікар і Кіров перекинулися парою добродушних слів, через секретаря виганяє його із кремлівської лікарні. У цьому епізоді характер Сталіна проявляється дуже демонстративно.
Скитания Сашка Панкратова можна назвати ходінням по борошнах, породженим сталинизмом. Шлях від камери до посилання можна також назвати його університетами. І те, і інше буде вірно. Але “університетами” того часу можна назвати й життєві дороги інших людей Сашиного покоління. Одні залишалися твердокам’яними, що не міркують, інші зробилися інформаторами. Треті ж, у душі ненавидячи лад і суспільство, пристосувалися, витягаючи користь для себе. Те, що відбувається з Викою Марасевич, і з Варей Івановій, і особливо із Сашком Панкратовым нагадує реальний документ, майже щоденник.
Сашко Панкратов не став “страдательным героєм”. Це людина сильним, міцний тілом і духом. І якщо спочатку він ще сумнівається й коливається, то потім випробування загартовують його, дуже незабаром він виявляє теперішню чоловічу зрілість. Він не пасує ні перед витонченістю слідчого в камері, ні перед злісними нападками покидька Тимофія в тайзі.
Сашко втілює в собі кращі риси покоління, представляючи ту більшість, що, незважаючи на репресії й особисті сумні втрати, залишилося чист і незломленим і винесло на своїх плечах усе, що пішло далі, включаючи й тридцять сьомий, і сорок перший роки.
Герої роману – однолітки сьогоднішніх двадцятилітніх. І важливий роман більшою мірою для молоді. Минуле не проходить. Воно є, воно з нами, і в нас. Вдуматися в те, що було, – виходить, взяти участь у тім, що буде, свідомістю й справою.
У нашій художній літературі можна знайти відповіді на численні питання, що стосуються історії суспільства. Не все в нашім минулому можна оцінити однозначно. Нерідко до фактів історії ми підходимо суб’єктивно. От чому голос автора, його оцінка історичних подій, пов’язаних з епохою сталинизма, дуже важливий для розуміння цього часу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)