Рецензія на роман А. Н. Рибакова “Діти Арбата”

У багатьох відгуках на “Дітей Арбата” той самий мотив: як же вчасно вийшла ця книга! Уважається, що книги все-таки повинні виходити в міру їхнього написання. Аж ніяк не відмовившись від цієї думки, сьогодні критики праві. Тепер, коли страсті навколо рыбаковского роману поулеглись і люті суперечки про нього відійшли в область хоч і недавньої, але все-таки історії, навіть самі активні супротивники “Дітей Арбата” навряд чи стануть заперечувати, що цій книзі було призначено зіграти особливу роль у нашім суспільному розвитку. Саме в ході

полеміки навколо “Дітей Арбата” ішов небачений колись процес об’єднання й розмежування різних літературних – і не тільки літературних – сил. Саме в ході цієї полеміки позначилися виразні контури прийдешніх суспільних протистоянь

И для “лівих”, і для “правих” роман є чимсь начебто іспитового полігона: у ході пробних боїв багато чого уточнювалося, зміцнювали позиції, неминуче легшало рухатися далі. Саме після публікації “Дітей Арбата” і викликаної ними полеміки щосили розгорнувся й зробився практично некерованим потік “” літератури, щоповертається. И – оглянемося ще раз

– після “антисталінських” “Дітей Арбата” по-справжньому пішов, розкрутилася розмова про нашої порівняно близької й ледве більше віддаленої історії, що дійшов від викриття безприкладних злодіянь “батька народів” до аналізу глибинних початків більшовицької держави й особистості його засновника. Розмова, у світлі якого втратив недавню гостроту й сам роман, що прогримів Рибакова

Цей погляд можна дозволити аж ніяк не для того, щоб переконати читачів, що відкрили для себе “Дітей Арбата”, нібито все це відбулося завдяки одному-єдиному добутку. Але так уже зложилося, що цьому роману випало виявитися каменем спотикання. Почну з останнього. Нам уже доводило порівнювати літературу радянського періоду з айсбергом – на поверхні видна лише верхівка, все інше заховано під водою. У ті далекі роки, як би те не було, але повністю “розгорнути” було дано далеко не кожному, у кожного ставилися свої межі

Всі світські люди мріяли, що меж у доступному для огляду майбутньому взагалі не буде – таку перспективу з величезною працею здатно було переварити свідомість людини. Але навіть самі вільнодумні з нас продовжували залишатися радянськими людьми, вихованцями цієї системи. Словом, тією чи іншою мірою, з тими або іншими застереженнями наша свідомість залишалася “айсбергом”.

Такими й прийшли до читання роману “Діти Арбата”. Резонанс у пресі, якого ще не викликало жодне добуток те Удашней літератури. Тому провиною служили кілька причин

И першої, головної була фігура Сталіна, який автор віддали першорядне місце. Якщо згадати той образ людини із трубкою, що ще недавно в безлічі копій з’являвся перед нами із книг, – контраст був разючим. Не “строгий, але справедливий” Батько, що несе тяжкий тягар відповідальності за підданих своєї неосяжної держави, – кривавий деспот, павук, що плете нитки змови проти своїх учорашніх соратників, що холоднокровно підготовляє вбивство Кірова, щоб розв’язати терор. Показуючи свого героя зсередини, розкриваючи почасти В Докладних внутрішніх монологах його психологію й, головне, філософію, Рибаков звертався до самих серйозних питань нашого історичного буття – питанням, які в такому прямому виді ще ніколи не вставали зі сторінок нашої літератури

Сталін, Кіров, Ягода, Єжов. Арештовані, допитувані, засланці. Коридори в’язниці й – коридори влади. Схована від сторонніх поглядів життя НКВД.

Підгрунтя політичних процесів. Але ж ще Москва тридцятих років, де страх і підступаючі прозріння заважають із відчайдушними веселощами, де не тільки нудяться в тюремних чергах, але й коротають час в “подвальчиках”, пропалюють життя в ресторанах, від душі сміються й від душі танцюють, заводять знайомства. “Діти Арбата” вийшли “досить повнокровними – досить для того, щоб виглядати “живими людьми”. Прочитання справжніх місій, неминуча данина “правилам гри”, які змушували письменника навіть у самій сміливій своїй сміливості виявити обережність

Сьогодні можна сказати, що це була полеміка із кляпом у роті, у всякому разі, починалася вона саме так. Сам роман був поставлений у фальшиве становище: як у старі добрі часи. У результаті “Діти Арбата” були висмикнутими із загального літературного ряду. У романі автор учить нас, як гідно боротися із супротивником, що використовує та обставина, що письменник робить предметом зображення Москву 1934 року, для обвинувачень його в байдужості до доль російського села тридцятого – тридцять третього років? Із супротивником, з того факту, що автор малює героїв роману дітьми свого часу, що живуть у Москві на Арбаті, що робить висновок, начебто його хвилює лише трагедія “своїх” на противагу трагедії “загальнонародної”, – от зміст назви роману Рибакова “Діти Арбата”.

ЧиДавав автор привід дорікати себе в байдужості до доль російського селянства, у тім, що за трагедією арбатских дітей і комуністів він не побачив трагедії “народу”? Ні, не давав. Чи давав він привід дорікнути свій роман у складності розуміння? Чи був він повністю вільний у своїх поглядах на джерела потрясших Росію катаклізмів? Але ж “Діти Арбата” були до того ж добутком незакінченим, може бути, украй важливою, але все-таки частиною полотна, задуманого письменником

Справді, звідки нам знати, як буде розвиватися задум і до чого зрештою прийде автор і його герої? Навіть і зараз, коли прочитані ще дві книги, що продовжили “Дітей Арбата”, ми не маємо права сказати, начебто цей задум нам стопроцентно ясний. В “Дітях Арбата” Сашко Панкратов говорить філософові Всеволодові Сергійовичу: “Ленін теж не заперечував вічні істини, він сам на них виріс

Його слова про особливу класову моральність були викликані вимогами моменту, революція – це Війна, а війна жорстока. Те, що для Леніна було тимчасовою, викликаною пекучою потребою, Сталін звів у постійне, вічне, звів у догму”. “При всій вашій шляхетності, Сашко, – відповідає Всеволод Сергійович, – у вас є одна слабинка: з осколків


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Рецензія на роман А. Н. Рибакова “Діти Арбата”

Categories: Нові твори

Links