Кожна справа, викликає тінь Чацкого
В 1871 році з нагоди нової постановки в Малому театрі в Москві комедії Грибоєдова “Горі від розуму” Іван Олександрович Гончарів написав свій критичний етюд “Мильон роздирань”, присвячений не стільки сценічному втіленню комедії, скільки самому добутку.
У цій статті Гончарів писав про те виняткове місце, що займає комедія в російській літературі, про її свіжість і живучість майже п’ятдесят років через послу створення. Можу додати, що всі ці оцінки й висновки Гончарова зберегли свою актуальність і до нашого часу, а судження письменника
Справа кінцева ж не в тім, що комедія малює повну й вичерпну картину вдач московського дворянства, обмежуючись рамками подій, що происшли протягом одного дня в одному московському будинку; і не в тім, що комедія дає зразок живого московського розмовного мовлення, багата виразними мовними зворотами, властивими другій росіянці столиці.
Причини цього літературного довголіття полягають у постановці й майстерному рішенні Грибоєдовим проблем, які не втрачають своєї моральної й політичної злободенності. Це насамперед боротьба понять, як визначає Гончарів, це зіткнення старого з молодим, нового із що закоснели. Це конфлікт двох поколінь не в тимчасовому, а у світоглядному значенні цього слова, тобто все те, що супроводжує зміну однієї епохи інший
Спробуємо розібратися, що И. Гончарів мав на увазі під “справою” і чому такі поняття, як “справа” і “відновлення”, асоціюються в нього з образом Чацкого, що взагалі могло залучити його в цьому літературному типі, створеному зовсім в іншу епоху, що не має, здається, нічого загального з епохою 70-х років XIX століття
Стан суспільства в ті моменти його розвитку, коли на зміну одному поколінню, що визначає своєю діяльністю суспільну фізіономію, приходить інше, можна зрівняти із протіканням захворювання: як розвиток захворювання супроводжується певними симптомами, так і в суспільстві неминучий перехід від застарілі до нового часто переживається дуже болісно. Ці симптоми: небажання змін, “глухота” до всього нового, свіжому, острах відкритого викриття – дуже добре показані в комедії Грибоєдова.
Московське дворянство в особі Фамусова, Скалозуба, Хлестовой, Тугоуховских і інших являє собою соціальну структуру, що закосніла, у якій всі дії людей регламентовані, втратили свою безпосередню жвавість, а суспільні погляди, ідеали законсервувалися й не в змозі змінитися, реагуючи на життєві потреби, що змінилися. От, приміром, подання Фамусова про нареченого, гідному його дочки, афористично сформульоване Лізою: “і золотий мішок, і мітить у генерали”.
Сам Фамусов у розмові із Чацким перераховує якості, наявність яких робить парубка гідним руки Софії:
Сказав би я, по-перше: не дурій,
Именьем, брат, не керуй помилково,
А, головне, мабуть-ка послужи, –
І на підтвердження правильності своїх ідеалів наводить приклад дядюшки Максима Петровича, попутно висловлюючи співчуття в тім, що пройшли блискучі часи, які Чацкий характеризує не інакше; як “століттям покірності й страху”. Для Чацкого немає зразків у столітті минулому, котрим можна було б випливати в житті, Фамусов же вважає, що в порядку речей будувати своє життя згідно з досвідом батьків:
Дивилися б, як робили батьки,
Училися б, на старших дивлячись!
Фамусов і зустрічає, і проводжає людини по одежинці, тобто по тому, чи багата людина, чи знатна, якого положення в суспільстві досяг. У своїх діях він керується тільки двома факторами: досвідом батьків і суспільною думкою. Останнє впливає на спосіб життя й вдачі вищого світла, на суспільну мораль. Вірно говорить Ліза: “Гріх не лихо, поголоска негарна”. І Фамусову в першу чергу важливо, “що стане говорити княгиня Марья Олексіївна”.
Фамусов у своїх поглядах на життя не самотній – він, “як всі московські”, по визначенню тої ж Лізи, що, як і покладено слугам у класичній комедії, є персонажем, що оголює пороки суспільства. От і княгиня Тугоуховская, що прагне будь-що-будь скласти вигідні партії для своїх дочок, забачачи Чацкого, наводить довідки про його стан, а довідавшись, що він небагатий і не в чинах, презирливо відкидає його. От і графиня-онученяти зі своїми становими забобонами й пихою; от і Скалозуб, якому “тільки б дісталося в генерали”; от і Хлестова з моською й арапкою-дівкою. От вона, юрба мучителів, зрадників, “нескладних розумників, лукавих простаків, бабів лиховісних, старих”; от він, століття минулий. Олександр Андрійович Чацкий, начебто б теж належить до дворянського середовища, як і Фамусов, Скалозуб, Мол-Чалин. Начебто б і на службі складався, і душ чотириста селян має, і знається з усією московською знаттю. Навіть був близький з міністрами в Петербурзі. Що ж подвигло його суперечити устояним поданням про життя, відкидати загальноприйнятий спосіб життя, викривати загальну відсталість і меркантильність інтересів?
Справа не тільки в несумісності поглядів Чацкого й московського суспільства, адже й Репетилов вимовляє “крамольні мовлення”, однак це нікого не торкає. І не випадково Платон Михайлович, добре знаючого героя й не вірить у його божевілля, протестує проти наклепу на Чацкого занадто робко й пасує, як тільки розуміє, що виявився проти всіх. Може бути, він і шляхетна людина, але в борці за ідею ніяк не годиться, тому що боязко. І Репетилов, що теж спочатку протестує, також відступає, довідавшись, “що це занадто гласно”.
Справа насамперед у тім, що Чацкий саме борець, що й зауважує в ньому Гончарів, говорячи, що він “вічний викривач неправди, що заховалася в прислів’я: “Один у поле не воїн”. “Ні, воїн, – викликує Гончарів, – якщо він Чацкий, і притім переможець, але передовий воїн, застрільник і – завжди жертва”. Так, він дійсно борець, “здатний проти всіх”, чого не може більше ніхто з персонажів комедії
(2 votes, average: 4.00 out of 5)