ЧиГідна Софія любові Чацкого?

Образ головної героїні комедії А. С. Грибоєдова, по-моєму, важко тлумачити однозначно. З одного боку, Софія, що коштує між фамусовским суспільством і Чацким, зіграла більшу роль у створенні “мильона роздирань” героя; з іншого боку – сама пережила своє “горе від розуму”. “Софія написана неясно”, – помітив Пушкіна. Дійсно, у її поводженні й поглядах на життя відчувається протиріччя між тверезим розумом і сентиментальними переживаннями. Прекрасне розуміння характерів батька й Скалозуба сполучається в неї з повною сліпотою

у відношенні Молчалина. Софія набагато вище своїх перевесниць, настільки отруйно зображених Грибоєдовим в особі шістьох князівен Тугоуховских, для яких важлива нелюбов, а богатый ” чоловік-хлопчик”, ” чоловік-слуга”.

Софія живе тільки любов’ю. Невисоке й залежне положення Молчалина начебто навіть підсилює її потяг до нього. Її почуття серйозно, воно дає їй сміливість не боятися думки світла

Не можна погодитися з тим, що слова Фамусова про московських дівиць (“слівця в простоті не скажуть, усе із кривлянням”) мають пряме відношення до його дочки. Вона завжди щира. “Що мені поголоска?

Хто

хоче, так і судить”, – говорить вона. Софія не захоплюється світською суєтою, не далека духовних інтересів. Читання нею книг Фамусов називає “примхою”. Дійсно, тоді це було не зовсім звичайно для дворянської дівчини. Софія в жаху від того, що батько ладить їй у наречені Скалозуба, що “слова розумного не виговорить відразу”.

Не любить вона й порожнє мудрування, гострослів’я й лихомовство. Однак їй далека й неприємна нещадно логічна, гостра думка Чацкого. Софія не доросла до її, вихована на любовних романах, вона занадто повна “чутливості”.

Її ідеал – боязкий, мрійливий юнак, образ якого малювала сентиментально-романтична Література кінця XVIII – початку XIX століття. Саме таким представляється Софії Молчалин. Її несподівану любов до секретаря батька неможливо зрозуміти, якщо не вдуматися в характер її колишніх відносин із Чацким. Він захопив неї, але раптово, спонукуваний прагненням до пізнання нового, виїхав за кордон і не написав їй за три роки ні слова. Чи може тепер Софія довіряти йому? Вона думає, що він може тільки “прикинути закоханим”, і з іронією викликує: “Полювання мандрувати напала на нього…

Ах! Якщо любить хто кого, навіщо розуму шукати і їздити так далеко?” Я думаю, що ніяк не можна засуджувати Софію за її любов до Молчалину Це – здоровий протест, гірка реакція на зганьблену любов до Чацкому, від якої в дівчини залишилося почуття розчарування, образи, образи. Тепер вона побоюється людей яскравих, оригінальних, а довіряє тим, хто “тихнув” і “скромний”. Софія ще занадто молода й наївна, тому догідливість батьківського секретаря вона приймає за глибоку, трепетну любов, що зустрічала в сентиментальних французьких романах, так ненависних батькові. Софія побачила в боягузливій боязкості Молчалина шляхетну, цнотливу боязкість піднесеної душі

И не аморальність змушувала неї проводити ночі з Молчалиным (багато критиків дорікали її в цьому), а саме впевненість у чистоті його помислів і презирство до поголоски. Мені здається, що, коли Софія й Чацкий росли разом, він, безсумнівно, робив на неї вплив. Саме це навчило дівчину Алл С о ч. Р У не відвертатися від бедных, не нехтувати їх, незважаючи на філософію батька – “хто бідний, той тобі не пари”. У цьому змісті Софія – гідна учениця. Але три роки розлуки із Чацким не могли не змінити Софію; комусь стало розвивати дівчину, і в тім або іншому ступені вона несе на собі відбиток того відсталого середовища, що ми називаємо фамусовским суспільством

Вільнолюбні думки, уїдливі, кілкі глузування Чацкого на адресу людей її кола, особливо Молчалина, тепер дратують Софію. “Не людина – змія!” – озивається вона про нього. Важко переживає Чацкий розчарування в коханій дівчині

У запальності він дорікає її навіть у тім, у чому вона перед ним не винувата: Навіщо мене надією затягли? Навіщо мені прямо не сказали, Що все минуле ви перетворили в сміх? Гончарів із цього приводу відзначає, що Чацкий розіграв сцену ревнощів, не маючи на те ніякого права. Це говорить не тільки про сліпоту закоханої Софії, але й сліпоті закоханого Чацкого.

У фіналі комедії ображені у своїх почуттях і Софія, і Чацкий. І обоє намагаються поводитися гідно. Про що ж розповідається в цій воістину безсмертній книзі? Сюжет її теж загадковий. У центрі уваги автора не перемога, а поразка

Поразка князя Новгород-Сіверської землі Ігоря в 1185 році. В 1184 році об’єднаними зусиллями російських князів під предводительством київського князя Святослава половці були розбиті й небезпека, здавалося б, надовго відступила від російської землі. Однак князь Ігор не міг брати участь у цьому переможному поході: похід почався навесні, і ожеледь перешкодила його кінному війську прибути вчасно.

Ігор важко переживав цю невдачу; йому не вдалося довести відданість союзу російських князів проти половців. Його плани простиралися дуже далеко: він сподівався, видимо, відвоювати в половців втрачену Тмутаракань. Сміливість, почуття честі зштовхнулися в характері Ігоря з його недалекоглядністю, любов до батьківщини – з відсутністю ясного подання про необхідність єднання, спільної боротьби. Ігор у поході діяв з винятковою відвагою, але не зміг відмовитися від прагнення до особистої слави, і це привело його до поразки, якого ще не знали росіяни. Уперше за всю історію боротьби з половцями російські князі – Ігор і його брат Всеволод – виявилися вплену.

Уперше російське військо потерпіло таку страшну поразку. Слідом за перемогою над Ігорем половці, зібравши весь свій народ, ринулися розоряти російську землю. Князі були зайняті розбратами, а “погані” нишпорили по росіянці землі

Вага невдачі Ігоря була тим сильніше для російської землі, що ця невдача підірвала значення блискучої перемоги над половцями, за рік до цього здобутої союзом російських князів на чолі зі Святославом Київським. “Слово об полицю Игорсве” було безпосереднім відгуком на події Ігорового походу. Воно було закликом до припинення князівських усобиц, до об’єднання перед особою страшної зовнішньої небезпеки. На прикладі поразки Ігоря автор показує сумні наслідки політичного роз’єднання Русі. Автор “Слова” дивиться в очі небезпеки, суворої дійсності, бачить перед собою всю Русь, що страждає від вікових усобиц князів і спустошливих набігів половців

Він звертається до всім російським князям по черзі, як би призиваючи їх до відповіді й вимогливо нагадуючи про їхній борг перед батьківщиною. Він кличе їх захищати російську землю. І тому, хоча автор і пише про поразку, в “Слові” немає й тіні зневіри

Вся поема як би звернена до майбутнього. Таким чином, “Слово об полицю Игореве” – це заклик до єднання. Яким же представлялося авторові “Слова” та єдність Русі, до якого він кликав своїх читачів? Саме собою зрозуміло, що не можна було просто вмовити російських князів перестати ворогувати між собою. Потрібна була така сильна центральна влада, що могла б скріпити єдність Русі, зробити Русь потужною державою

Автор “Слова” – прихильник сильної князівської влади, що була б здатна приборкати сваволю дрібних князів. Центр єдиної Русі він бачить у Києві. Київський князь Святослав рисується йому як сильний і грізний володар

В “Слові” ми бачимо образ князя, що втілює собою ідею сильної князівської влади, за допомогою якої повинне було здійснитися об’єднання російських земель. Свій заклик до єднання, своє почуття єдності батьківщини автор “Слова об полицю Игореве” втілив у живому, конкретному образі російської землі. Героєм “Слова” є не якою-небудь із князів, а весь росіянин народ, російська земля. До неї, до російської землі, звернені всі кращі почуття автора. Образ російської землі – центральний в “Слові”.

Автор “Слова об полицю Игореве” малює великі простори. Він відчуває батьківщину як єдине ціле. Навряд чи у світовій літературі є добуток, у кожество не розридатися, не виявити нічим своя слабість

Вона непримиренна до Молчалину, що плазує в її ніг. У кожному слові її відчувається гордий характер, гідний Чацкого. Вона жадає від Молчалина негайно покинути їхній будинок і щоб “…я із цього часу вас начебто не знавала”.

На мій погляд, Софія, безумовно, гідна любові Чацкого. Вона розумна й смела не менш головного героя, тому що не побоялася протиставити себе суспільній думці й, хоча й помилилася, зуміла перенести наслідку своєї помилки. Недарма у своїй статті “Мильон роздирань” Гончарів відзначив, що в Софії “задатки незвичайної натури”, в іншому середовищі, по-моєму, ці задатки могли б розвитися; можна сказати, що дівчину погубило оточення


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЧиГідна Софія любові Чацкого?

Categories: Нові твори

Links