Виклад сюжету комедії “Повернення Чацкого в Москву”

“Повернення Чацкого в Москву…” і був одним з досвідів такої полемічної сатири. Захищатися й атакувати доводилося в різні сторони: не менш, ніж антистановий і антиаристократичний нігілізм публіцистів “Сучасника”, Ростопчину дратувала ідея слов’янофілів, які “склали нам якусь мниму древню Русь, до якої вони хочуть повернути нас, незважаючи на хід часу й просвещенья”. Комедія Ростопчиной портретна. В образі медоточивого поета Элейкина, виверткого в суперечці й відверто злісного, коли зачеплене його самолюбство, угадуються

слов’янофіли А. С. Хом’яків і И. С. Аксаков (обоє писали вірші).

Прізвище мовець – элейкость (“єлей” або “елів” – церковне масло), натяк на підкреслене обрядове православ’я Хомякова, проступає у всіх мовленнях і вчинках співака блаженної старовини. В образі професора Феологинского виведені не тільки московські історики-західники Т. Н. Грановский, Б. Н. Чичерин і С. М. Соловйов, але й Чернишевський; у прізвищі персонажа комедії Феологинский (від “феологии” або “теології”) схований натяк на походження Чернишевського, сина священика. Цурмайер – звичайно, пародія на Добролюбова,

у ту пору студента, але вже одного із критиків “Сучасника”, поета. Сестриці – эмансипанки князівна Зизи й князівна Милен – можливо, злі жіночі шпильки на адресу нелюбимої Ростопчиной “червоної” графині Е. В. Салиас де Турнемир, її суперниці влитературе.

Сатира “на обличчя”, “Повернення Чацкого в Москву… ” продовжує Грибоєдова; щирі імена персонажів “Горі від розуму” були добре відомі його першим читачам. У самому Чацком сучасники вгадували Грибоєдова й П. Я. Чаадаєва. І в комедії Ростопчиной Чацкий – це як би сам автор “Горя від розуму”, що повернувся в Москву “після двадцятилітньої розлуки”. Хронологія точна й не випадкова – у рідні краї приїжджає герой “преддекабрьской” епохи (дія грибоедовской п’єси Ростопчина відносить до 1825 року) і зі здивуванням бачить, як споганені незначними наслідувачами його заповітні ідеї волі, освіти й національної самобутності… Москва зразка 1850 року все та ж – “старіє, Але не міняється”, і проживають у ній всі старі знайомі. Немає лише Репетилова – зате він переглядає в кожній з навколишнього героя масок… Мир “Повернення…” самовикриває себе

Інвективам радикалів Цурмайера й Феологинского проти “квасних патріотів” Элейкина й пари Горичей не відмовиш у влучності, як і уколом іншої сторони на адресу шанувальників “ідеї” і “прогресу”. А уїдлива графиня – онученяти, що обсипає градом глузувань обоє табору, у своїх спостереженнях майже збігаються із самим Чацким. Але Чацкий, за задумом Ростопчиной коштує над сутичкою: від його проникливого й іронічного погляду не ховається те, чого не можуть побачити іншою, осліпленою взаємною ненавистю або заздрістю: частки правди, що втримуються в доктринах обох “партій”, але доведені їхніми прихильниками до абсурду. Єдиний союзник Чацкого – самотньо сидяча в куті фамусовской вітальні княгиня Цвєткова, що зі спокійним достоїнством тримає себе в чужому їй вульгарному оточенні. Її “квіткове” ім’я – прозорий натяк на саму Ростопчину – згадаємо “білосніжну троянду”, з якої рівняється в “Щасливій жінці” Марина Ненская, або такі рядки:

А я, квітка, у безвісності пустелі Побачу я…і думки марний дарунок, І сміливий дух, і вдохновенья жар Хто їх зрозуміє? У поеті промінь святині Хто розгляне крізь дум неясних пар? … (“Остання квітка”, 1835 рік)

Салон, відвідати який просить княгиня Чацкого (“Я покличу для вас і жінок, освічених \\ і трохи чоловіків, і старих поважних”) – це, звичайно, салон Ростопчиной. Правда, письменниця не так спокійна й милосердна до суспільства, як її героїня. Княгиня Цвєткова привечает мандрівника Чацкого, графиня Ростопчина пише свою комедію між рядків грибоедовского тексту, підхоплюючи напівзабуті гостроти автора “Горя від розуму”. Так, зневажливе зауваження Чацкого про Цурмайере й Попова

У нас, бувало, У стародавні роки, років 25 назад, У розпорядники журналу Не здумали б взяти хлопців”

Може бути, відгомін жовчних епіграм Грибоєдова на “дітей” і “студентів” М. А. Дмитрієва й А. И. Писарєва, критиків його комедії. Склад Ростопчиной часто зовсім грибоедовский, характери природні й пародії смішні. Правда, п’єса не зовсім попадає в мету. Помічаючи смішні й слабкі сторони своїх супротивників, письменниця так перебільшує їх, що воює скоріше з породженими нею же карикатурами. До речі, зовсім не Москва всупереч її переконанню була розсадником вільнодумства. До реплік і монологів Элейкина або Горичей або Цурмайера й Попова ні слов’янофільство, ні погляду публіцистів “Сучасника” звести неможливо – навіть при необхідному виправленні на сатиричне перебільшення

Але якщо глянути на п’єсу Ростопчиной як на осміяння крайностей або невдалих наслідувань двом плинам росіянці думки, те за автором не можна не визнати правоти здорового глузду. “Повернення Чацкого в Москву… ” повторив долю “Горя від розуму”: комедія була заборонена до постановки й публікації. Перо цензора відзначило як “неудобопропускаемие” не тільки уїдливі пасажі на адресу урядових чиновників і світського суспільства, але й вірші Элейкина або захоплені мовлення князівни Зизи. Негожими порахували осміюють навіть автором слова персонажів. Як і “Горі від розуму”, “Повернення Чацкого в Москву… ” розійшовся в списках. Він буде опублікований тільки в 1865 році, через 7 років після смерті Євдокії Петрівни Ростопчиной.

Дворянська культура – зразок класичної культури. Вона дала Росії таланти, без яких немислимо культурний розвиток суспільства. Але вся духовна культура Росії виросла з культури побуту. На думку філософів, “якби наша культура не була організована з погляду побуту, те наші діячі культури навряд чи могли б творити”. Але говорячи про дворянську культуру, насамперед називають імена чоловіків, відводячи жінку на другий план. Жінка в культурі – барометр епохи. В XVII-XIX століттях жінка стала організуючим центром культури. Це пов’язане із грамотністю. Жінки стали читати, писати. Так царівна Софія переписувала книги. Князівна Волконська пише лист Бенкендорфу французькою мовою, що означає рівність жінки й державного чоловіка

Жінка збирала бібліотеки, займалася вихованням дітей. На початку XIX століття в Росії організуються літературні салони, у яких відбувалася величезна духовна робота. Літературний салон – мистецтво інтелектуального діалогу, що будується на грі розумів, що зливає освіта й елітарність. У центрі салону – женина. Тобто культура скріплювалася жінкою

Євдокія Петрівна, як і інші письменниці XIX століття, у своїх добутках відбивала боротьбу в захист прав жінки, протест проти порядків, які не давали їй можливості брати участь у суспільному житті свого часу. Добутку Ростопчиной не могли перемінити не дуже люб’язного їй ходу подій. Вони не стали зразковими створеннями прози й комедіографії, але залишили своєрідний слід у російської словесності. Сповідь закоханої й страждаючої героїні, опис картинного й безпосереднього миру стародавнього палаццо викличуть співучасть і співчуття, а влучні випади безжалісної жіночої руки задовольнить вимогливому смаку читачів і через півтора століття. Знайти відкликання в чужому серці через покоління – не про це чи мріяла Євдокія Петрівна Ростопчина й не в цьому чи призначення літератури?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Виклад сюжету комедії “Повернення Чацкого в Москву”

Categories: Нові твори

Links