Короткий виклад змісту повести “Про що плачуть коня”
Щораз, коли оповідач спускався з угора (пагорба) на луг, він як би знову попадав у своє далеке дитинство – у мир пахучих трав, бабок, метеликів і, звичайно ж, коней, які паслися на прив’язі, кожна біля свого кола. Він частенько брав із собою хліб і пригощав коней, а якщо хліба не було, однаково зупинявся біля них, ласкаво погладжував, тріпав по теплих оксамитових губах. Коня хвилювали його, але частіше викликали почуття жалості і якоїсь незрозумілої провини перед ними
Конюх Миколка, вічно п’яний, іноді цілодобово не заявлявся до них, і
Цього разу иеловек не йшов, а біг до коней, тому що побачив серед них свою улюбленицю Рижуху, конячку невелику, непоказну, але дуже витривалу і якусь особливо чисту, акуратну, з живим, веселим характером. Звичайно вона радісно зустрічала його, але в цей день стояла біля кола нерухомо, скам’яніло, навіть від частування відвернула голову. Людина схопила неї за чубчик, притяг до себе й, вражений, побачив… сльози. Більші кінські сльози. “Рижуха, Рижуха, що з тобою?”
И вона повідала, що в них (коней) була суперечка
Співтовариші підняли неї на сміх. Говорячи про це, кобилка знову розплакалася. Людина насилу заспокоїла її. І от що вона розповіла
На далекій косовиці, де вона працювала (а праця був каторжний), Рижуха ходила в запряжці з однією старою кобилою, що намагалася побадьорити напарницю своїми піснями. Із цих пісень Рижуха довідалася про часи, коли коней називали годувальницями, пестили й пестили, смачно годували, прикрашали стрічками. Слухаючи пісні Забави (так кликали старого коня), її напарниця забувала про жару, про важку косарку, що тягла, про удари злого мужика. Рижухе не вірилося, що було воно, безжурне кінське життя, на Забава запевняла, що в піснях усе правда, їх співала їй ще мати. А мати їх чула від своєї матюкай
Коли коней вивели на луг. Рижуха стала не п. пісні старої кобили, але на неї закричали: “Брехня її що!.. 11е ятри нам душу. І так нудно”. І тепер конячка з надією й благанням звернулася до людини: “Скажіть, були такі часи, коли нам, коням, жилося добре?” Оповідач не витримав її прямого, чесного погляду, відвів ока убік. І отут йому здалося, що все коня дивляться на нього, чекають відповіді
Невідомо, скільки часу тривало це мовчазне катування, але людина весь змок. Він знав, що правду говорила стара кобила. Так, були такі часи, і зовсім недавно, коли конем дихали, скармливали їй самий ласий шматок, а те й останню краюху хліба, всією сім’єю зустрічали її після роботи, і скільки ласкавих слів вислухала вона, з якою любов’ю доглядали за нею, водили на водопій, скребли, чистилися
Кінь був скарбом, надією й опорою селянської сім’ї
А як веселилися у свята! Як відчайдушні, як прекрасні були російські гулянки на конях у Масницю. Ніде більше такого не побачиш
“Усе перетворювало, як у казці. Перетворювали мужики й хлопці… перетворювали коні. Эх, гулюшки, эх, рідні! Не підкачайте! Потіште серце молодецьке!.. Веселками танцювали в морозному повітрі квітчасті, візерункові дуги… і колокольци, колокольци – насолода росіянці душі”.
Першою іграшкою селянського сина був дерев’яний кінь, про сивку-бурку співала йому мати, кінською підковою – символом щастя – зустрічало в селі кожний ганок. “Усе – кінь, усе – від коня: все життя селянська, з народження до смерті”.
ЧиВарто дивуватися, що через коня, через кобилу скипали страсті в перші колгоспні роки. У стайні товклися з ранку до ночі, придивлялися кожний до свого коня, лаяли конюхів за недбайливість. Адже мужики все життя годувалися від коня
Оповідач згадує, як давно, ще до війни, не міг спокійно пройти повз свого Карька, що, як сонце, висвітлював все життя їхньої багатодітної сім’ї. У сорок сьомому повернувся він у Село. Голод, розор, запустіння. І відразу згадався Карько.
Конюх-старий відповів йому, що немає вже Карька. Богу душу віддав у самий День Перемоги. Треба було відсвяткувати такий день. А чим? І коли Карько зі своїм возом припхався з лісу, на нього зверху, зі штабеля, обрушилися важкі колоди…
У кожній людині живе, напевно, пушкінський князь Олег: у черговий раз приїхавши в село, оповідач вирішив відшукати останки улюбленого коня. От і місце, де йшли лісозаготівлі. Запустіння, заросли кропиви. Ніяких останків він не знайшов
…Рижуха й інші коні всі так само з надією й благанням дивилися на нього. Здавалося, весь луг заповнили кінські очі. Всі, і живі, і ті, котрих давно вже не було, вопрошали людини
И йому довелося напустити на себе відчайдушне молодецтво: “Ну, ну, вистачить киснути!.. Давайте краще гризти хліб, поки гризеться”. Уникаючи дивитися в очі Рижухе, він віддав їй заздалегідь приготовлений кусокхлеба, обділив і інших коней. З молодецькою відчайдушністю театрально скинув руку: “Покель!” А що він міг відповісти цим бідолахам? Сказати, що стара кобила нічого не видумала, що були в коней щасливі часи? Він нічого не бачив навколо. Чекав, коли вони почнуть гризти хліб, зі звичайним кінським хрускотом стригти траву. Але з лугу не доносилося ні звуку
И людина зрозуміла, що зробив що – те непоправне, страшне, що обдурив цих нещасних шкап, що ніколи в них з Рижухой не буде більше щирої довіри. І важка кінська туга налягла на нього, пригнула до землі…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)