Короткий виклад сюжету – Шістдесят свіч Повість
Микола Степанович Ечевин відзначає своє шістдесятиріччя. Він сорок років працював учителем, і його ювілей став подією для всього міста Карасина: його портрет був надрукований у місцевій газеті, потоком обрушилися вітальні телеграми, а в місцевому ресторані для нього грали музиканти й урочисто внесли торт із шістдесятьма свічами
Через місяць із невеликим Микола Степанович, як завжди, приходить зі школи, перевіряє зошита, потім читає запізнені вітальні телеграми. Одна з них з минулого – від друга давно загиблого учня Героя
Радянського
Микола Степанович раптом розуміє, як він незахищений у своїй квартирі.
Не Таня Граубе чи це? Він чув, що вона недавно повернулася в місто. Батько Тани, Іван Семенович Граубе, брат залізничного магната, був першим учителем Ечевина. Удома хлопчик не знав любові. Батько, швець, був вічно п’яний, мати теж не балувала сина пещенням. А Іван Семенович повірив у хлопчика й змусив повірити в нього батьків. Узимку його стараннями хлопчик одержав валянки й кожушок, а коли їм було по чотирнадцяти років, Колій захопилася дочка Івана Семеновича, Таня. Але отут Граубе був зміщений з посади директора, а на його місце прийшла людина з народу Іван Суків. Він-Те й заговорив з Колій про Тане, дочці прихвосня мільйонера, неналежній парі для сина шевця. Колючи спочатку не міг зрозуміти, чим вона-те винувата. Ну так нехай доведе, що своя, відмовиться від батька. Із цим він і пішов на побачення до Тане. Але вона не захотіла…
А потім були збори, де проти вчителя виступили кращий учень Коля Ечевин. У заключному слові Іван Семенович сказав, що й так досить покарано: він не навчив свого учня відрізняти неправда від правди. А наступного дня Граубе не стала: передсмертна записка й ключ від шафи з хімічними реактивами. Ховало Граубе всі сіло… Чи могла це бути Таня? У це Микола Степанович не міг повірити
Він згадує й учня Антона Елькина. Говорять, він повернувся в
Місто, зробилася розсудливим – дружина, діти, сам токар високого розряду. Все це не підходить під визначення “алкоголік”. Але ця людина стала ворогом з їхньої першої зустрічі, коли ще учнем четвертого класу налив клей на вчительський стілець. Тоді й була оголошена Війна. Микола Степанович був до Елькину причепливий, але справедливий. Елькин спочатку виклик прийняв, готувався до уроків, але потім здався. І один раз, підходячи до школі, Микола Степанович був зустрінутий падаючої з даху цеглою. Наслідок не зайняв багато часу: Елькина відразу піймали на даху. Потім виключили зі школи… Чи міг це бути він?
Напередодні, перевіряючи зошита, Микола Степанович виявив одну роботу, що відрізнялася від стопки однакових. Темою був Іван Грозний, “жорстокий, але справедливий”, на думку більшості… Навіть завжди щось викидивавший Лева Бондарів цього разу написав “як всі”. Але нічим не видатна учениця Зоя Зибковец привела цитату з Костомарова про вбивство Іваном двох дьячкових дружин і винесла інший вирок: “Якщо й був у його час якийсь прогрес, те це не Івана заслуга”. Микола Степанович довго коливався, що робити із цим твором. Поставити два – відіб’єш полювання дивитися кудись крім підручника. Не поставити – вирішить, що Костомаров і є правда, звикне думати старомодно. Він все-таки поставив цю двійку, а тепер вирішив зробити “непедагогічний” учинок – винести свої сумніви на обговорення вклассе.
Він запитує свою улюблену ученицю Лену Шорохову – вона завжди знає, що хоче почути вчитель. От і зараз жваво затараторила про прогресивну роль Івана Грозного й з переможним видом відправилася на місце. І отут Микола Степанович розуміє, що, навчивши Лену прогресивним поглядам, він не виховав
Обурення до вбивства. І ця учениця, про яку він завжди думав як про свою удачу, виявилася його проколом
Він боявся йти по вулицях, але не міг собі дозволити ховатися й саме тому пішов не відразу додому, а загорнув у скверик, сів і задумався. Там його й знайшов Антон Елькин. Але замість очікуваної кулі Ечевин почув від колишнього учня слова подяки за науку, за справедливість, за те, що він був проти його виключення зі школи. Ці зненацька теплі слова підтримують Миколи Степановича, і він відправляється додому. А там уже чекає його нова зустріч із минулим і своїми помилками, рідна дочка Віра
Віра була улюбленицею Ечевина, і до її шістнадцяти років він тільки радувався, дивлячись на неї. Але в шістнадцять Віра завагітніла. З моральністю тоді було строго. Він сам був за виключення дочки зі школи. На його кар’єрі це не відбилося, хоча могло. Віра пішла працювати на автобазу, вийшла заміж за шофера, що пив і бив її. А рік назад Віра стала баптисткою. Микола Степанович не міг допустити, що його онук буде виховуватися в такій атмосфері, хотів відняти його, але коливався. І от Віра прийшла поговорити про сина. Її твердість обурила батька, і він твердо вирішив забрати онука, але раптом побачив у її очах щось таке, що зрозумів: вона могла бути автором записки, – і відмовився від свого наміру. Можливість того, що рідна дочка може хотіти його смерті, жахала його. Він почував потребу комусь розповісти про свої страхи й свій біль. Але кому? Друзі почнуть охати й жалувати, а йому потрібно було не це. І тоді він відправляється до молодого вчителя літератури Леденеву, супротивникові його педагогічних методів. Цей не навчив би Лену Шорохову не цінувати людське життя. Але слухати Леденев не став: він чекав гостю й випровадив недоречного відвідувача. Але Миколі Степановичу необхідно з ким-небудь поговорити. Він вирішує все-таки піти до дочки. Однак цього не треба було: його слухачем стає його обвинувач, що наздоганяє після невдалої спроби втечі. “Суд” відбувається в кафі “Берізка”. Микола Степанович так і не згадав би свого обвинувача, якби той не представився. Це був Сергій Кропотов. Під час війни його батько потрапив у полон, став поліцаєм, але був пов’язаний з партизанами. Після війни він був у таборі, а коли повернувся, товариші стали жадати від Сережи відректися від батька. Він відмовився. Тоді стали вимагати вже його виключення зі школи. Микола Степанович хотів допомогти хлопчикові й, залишивши його після уроків, порадив йому виступити проти батька. У цей момент життя Сергія закінчилася. Він не міг простити собі неправди, не міг дивитися в очі батькові… Вони виїхали з міста, але мир у їхній сім’ї так і не наступив
Миколі Степановичу була дана можливість виправдатися, але навіть виправдуючись, він був сам собі противний. І тоді Сергій не став стріляти, а просто віддав йому пістолет, з яким той і відправився домийся
И все-таки він не міг застрелитися, тому що жити сутужніше, ніж умерти. Він повинен побачити шістдесят першу свічу на святковому торті
Е. С. Оствовська
(1 votes, average: 5.00 out of 5)