Короткий аналіз сюжету повісті Лєрмонтова “Бела”

“Я їхав на перекладних з Тифліса”. Я їхав на перекладних з Тифліса. Я їхав. Не можу пояснити, чому ці шість слів здаються мені незвичайними. Адже так коротко, так просто: я – їхав – на перекладних – з Тифліса. Багато разів над цією пропозицією зітхали і страждали мої учні. Просте, повне, особисте, поширене, оповідальний. Я – підмет. Їхав – присудок. На чому їхав? На перекладних. Непряме доповнення. Звідки їхав? З Тифліса. Обставина місця. Що означає: перекладних? Казенні коні, які змінювалися на кожній станції. Все просто, все зрозуміло.

І все абсолютно незрозуміло, тому що з перших рядків “Бели” опиняєшся у владі простих слів, зібраних воєдино і вибудуваних великим письменником. Кожне слово окремо знайоме і зазвичай. Всі разом – неповторні. Як у Пушкіна: “Безмовно ліс багряний свій убір”. Як у Толстого: “Всі щасливі родини схожі один на одного. Як у Лєрмонтова: “Я їхав на перекладних з Тифліса”.

А на самій-то справі в цій фразі немає нічого незвичайного. Просто ми знаємо, що за нею послідує одна з кращих на світі книг. Відкриваючи цю книгу, ми чекаємо дивного, незвичайного – і знаходимо його.

“Осетин-візник

невтомно поганяв коней, щоб встигнути до ночі піднятися на Койшаурскую Гору, і на все горло виспівував пісні. Славне місце ця долина! “

І раптом прозора простота перших фраз змінюється складними поетичними образами, довгими словами, довгими граматичними періодами:

“З усіх сторін гори неприступні, червонуваті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті обриви, смугастих промоїнами, а там високо-високо золота бахрома снігів, а внизу Арагві, обійнявшись з іншого безіменної річкою, шумно-виривалося з чорного, повного мглою ущелини, тягнеться срібною ниткою і виблискує, як змія “.

Складність – і в той же час простота. Довге речення з причетними оборотами, нагромадження квітів: червонуваті скелі, зелений плющ, жовті обриви, золота бахрома снігів, чорне ущелині, срібна нитка річки. Золота бахрома снігів? Річка виблискує, як змія своєю лускою? Так бачить художник – і так допомагає бачити нам, звичайним людям, не наділеним його особливої пильністю. Художник і поет – Лєрмонтов. Але після цієї довгої фрази тон розповіді знову змінюється, повертається доступність, навіть буденність мови: “Я повинен був найняти биків, щоб утягнути мою візок на цю прокляту гору, бо була вже осінь і ожеледиця”

Домовимося називати того, хто розповідає, Автором, щоб не заплутатися. Пізніше ми повернемося до питання, хто він – герой Лєрмонтовського часу, сам Лєрмонтов або третя особа. Поки ми знаємо тільки, що він їде з Тифліса з легкої поклажею, наполовину складається з подорожніх записок, але його легку візок з працею тягнуть шість биків, що підганяються кількома осетинами. Чому літній досвідчений офіцер носить не за формою волохату черкесскую шапку, та ще курить кабардинский трубку? Мабуть, він так давно на Кавказі, що служба втратила для нього всякий відтінок романтики, стала побутом, звичкою. Трубка і шапка обрані зручніше – тільки й усього, та ще, може бути, подешевше, та до того ж, місцевого виробництва – ті, що легше і швидше можна купити тут, на Кавказі.

І обличчя офіцера говорить про те ж: про давнє знайомство з південним сонцем; про нелегке життя – “передчасно-посивілі вуса”, а тверда хода і бадьорий вигляд – може бути, про силу характеру? Офіцер здається неговірким. “Він мовчки відповідав на уклін” і “мовчки, знову вклонився”. Перший його відповідь на запитання попутника, чи не їде він до Ставрополя, по-військовому лаконічний:

“- Так-с точно з казенними речами”.

Важка поклажа – не його особисті речі, казенні. Може, свого і не накопичилося за довгі роки служби. Але ось починається перша розмова, і літній офіцер злегка відкривається перед нами. Він двічі посміхається здивування свого попутника, помітив, як легко тягнуть чотири бика важку візок, тоді як порожню “шість скотів ледь посувають за допомогою цих осетинів”. Літній офіцер небагатослівний. Коротко, майже мимохіть, але взявши руки в боки, повідомляє він про головне, може бути, у своєму житті. Для читача-сучасника було важливо й інше: людина, що взяв два чину при Єрмолова, – хоробрий. Єрмолов не був швидкий на нагороди. Однак з тих пір літній офіцер не просунувся по службі, не отримав нагороджень і чинів: він сухо відповідає на питання Автора: “А тепер ви? . . “-” Тепер вважаюся в третьому лінійному батальйоні. . . “Автор зрозумів, що це значить, і став називати його штабс-капітаном: до Єрмолова він був підпоручиком, наступні два чини: поручик і штабс-капітан. У цьому чині він і залишився. Так, не знаючи ще імені штабс-капітана, читач вже знає, що чим-то він був неугодний начальству. Може бути, тим, що не вмів вислужуватися?

Подорожуючі піднялися, нарешті, на гору. “Сонце зайшло, і ніч пішла за днем без проміжку, як це звичайно буває на півдні. Сучасник Лєрмонтова Шевирьов писав, порівнюючи прозу Лєрмонтова з прозою модного тоді романтика Марлинского: “палке уяву Марлинского здавалося мало тільки що покірно спостерігати цю прекрасну природу і передавати її вірним і влучним словом. Йому хотілося гвалтувати образи і мову. .. Тому з особливим задоволенням можемо ми помітити в похвалу нового кавказького живописця, що він… підкорив тверезу кисть свою картинам природи і описував їх без жодного перебільшення. .. “. Перший пейзаж у “Белі” був яскравий, кольоровий, переможний-із золотою бахромою снігів і срібною річкою. Другий – сумний, навіть трагічний: чорне ущелині, темні гори, блідий небосхил. “По обидва боки дороги стирчали голі, чорні камені; де-не-де з-під снігу визирали чагарники, але ні один сухий листок не ворушився.”

Пейзажі у Лєрмонтова можуть бути різними, але одне у них спільне: точність. Те, що описує Марлинский, неможливо побачити, важко уявити собі, наприклад, як троянди “обливають стрімчаки рум’янцем” або сльоза “якого-небудь ключа” падає “на бездушний камінь”. Пейзаж, описаний Лєрмонтовим, бачиш і уявляєш собі абсолютно точно: і глибоку ущелину, і гори, “пориті зморшками”, і “голі, чорні камені”, і хмару на вершині Гуд-Гори: вона була “така чорна, що на темному небі. . . здавалася плямою “.

Мандрівникам довелося розташуватися на нічліг в димної саклі. “Навпомацки увійшов я і натрапив на корову (хлів у цих людей замінює лакейську). Я не знав куди подітися: тут бекають вівці, там бурчить собака… Посередині тріщав вогник, розкладений на землі, і дим, виштовхували назад віялом з отвору в даху, стелився навколо такий густий пеленою, що я довго не міг роздивитися; біля вогню сиділи дві баби, безліч дітей і один худорлявий грузин, всі в лахмітті “.

“Жалюгідні людей!” – Говорить Автор.
“Преглупий народ! – Відгукується штабс-капітан.

“Жалюгідні люди” – звичайно, значить тут: бідні, нещасні. Автор бачить те ж саме, що штабс-капітан: закопчені стовпи, дим, злидні, лахміття. Але він розуміє: злидні – не вина, а біда “жалюгідних людей”, не вони винні у своєму жалюгідному стані. Штабс-капітан звик, не замислюючись, засуджувати горян. Ми ще багато раз побачимо: в кожному кавказькому народі він знаходить недоліки. Осетини погані тим, що у них “і до зброї ніякого полювання немає: порядного кинджала ні на одному не побачиш”; чеченці і кабардинці – “розбійники, голяки”, “дияволи”, “шахраї”. Але в той же час штабс-капітан не може приховати мимовільного захоплення хоробрістю цих народів: “хоча розбійники, .. зате відчайдушні довбешки. .. “,” Ледве зазівався, того й гляди – або аркан на шиї, або куля в потилицю. А молодці! “

Автору цікаво розпитати штабс-капітана, навіть “витягнути з нього якусь історійку”. Але штабс-капітан не виправдовує його сподівань: він “почав щипати лівий вус, повісив голову і задумався”. Тоді Автор намагається хоча б за допомогою рому розговорити свого співрозмовника – і знову терпить крах: штабс-капітан не п’є, ще при Єрмолова “дав собі закляття” не пити.