Контраст двох таборів – влади й народу в повісті “Капітанська дочка”
Але це автоцензурное зм’якшення не порушило головного. Реакція Пугачова, що почуло, що кривдять сироту, в обох випадках та сама:
* “Ока в Пугачова заблискали. “Хто з моїх людей сміє кривдити сироту? – закричав він.- Будь він семи пядень у чолі, а від суду мого не піде. Говори: хто винуватий?”
* – Швабрин винуватий,- відповідав я.- Він тримає в неволі ту дівчину, що ти бачив, хвору, у попаді, і насильно хоче на ній женитися.
* – Я провчу Швабрина,- сказав грізно Пугачов.- Він довідається, яке в мене сваволити й кривдити народ.
Реакція ця не тільки діаметрально протилежна тому., як прийняв звістку про долю Маші генерал Р., але і яскраве свідчення народностей справи Пугачова, що піднялося на захист народу, що кривдять. Причому тут, як і в ряді інших місць роману, Пушкін дає характер, щиросердечний вигляд Пугачова зовсім таким, яким сприймав його сам народ, яким він рисувався в народній Творчості – піснях, переказах.
Контраст двох таборів – уряду й Пугачова – підкреслюється й композиційно: розташуванням двох глав – оренбурзької (“Облога міста”) і бердской (“Заколотна слобода”) – безпосередньо
У главі “Облога міста” генерал відмовляє Гриневу в допомозі; у главі “Заколотна слобода” Пугачов її обіцяє. І в главі “Сирота” стримує свою обіцянку, їде разом
Із Гриневым у Білогірську міцність, звільняє Машу з-під влади Швабрина й навіть пропонує Гриневу (знову н відповідності з його “пророчим” сном) бути його “посаженым батьком”. У наступній главі (“Арешт”) представники урядового табору спершу грубо схоплюють Гринева й Машу (усе обійшлося благополучно лише тому, що урядовим загоном начальствует старий знакомец Гринева – гусар Зурин), а потім, наприкінці глави, Гринева заарештують і під конвоєм, як злочинця, відправляють у страшну “слідчу комісію”, засновану в справі Пугачова: “Мене посадили у візок. Із мною сіли два гусари із шаблями наголо, і я поїхав по великій дорозі”.
Після глави “Арешт” треба ще одна – і остання, що закінчує весь роман,- глава: “Суд”. І, як це майже завжди в Пушкіна, початок “Капітанської дочки” гармонічно перегукується з кінцем.
На початку роману пташеня вилітає зі свого дворянського гнізда; наприкінці роману, після ряду хвилюючих подій і подій, що випали на його частку, він знову в нього вертається. І така композиція так само закономірна, створює таку ж типову обстановку для добутку, оформленого в якості сімейних дворянських мемуарів, як композиція “Пікової дами” – повести про гравця, що починається й закінчується за картами.
Між першою й останньою главами Пушкін простягає нитки відповідностей і навіть прямих збігів. У середині останньої глави ми-знову в симбірськом маєток Гриневых. Перед нами знову ті ж старі Гриневы – владний і суворий батько, покірлива, любляча мати; та ж обстановка; повторюються й ті ж характерні деталі (читання батьком “Придворного Календаря”, згадування про впливового петербурзького родича, князя Б.). Але поруч старих Гриневых нова особа – наречена сина, що полюбилася їм, Марья Іванівна Миронова, і немає самого сина, Петруши, засудженого за участь “у задумах бунтівників” і присудженого до посилання “у віддалений край Сибіру на вічне поселення”. І от всі, немов би й те ж саме, з’являється зовсім по-іншому. Помісна ідилія першого розділу, що перегукується з першими трьома белогорски-мі главами, обертається, як у трьох останніх білогірських главах, трагедією. В останній главі, як і в першої, панотець – з “Придворним Календарем” у руках. Але в першому розділі він уважно читає його: “Ця книга мала завжди сильне на нього вплив: ніколи не перечитував він її без особливої участі, і читання це робило в ньому завжди дивне хвилювання жовчі…” В останній главі він розсіяно “перевертає аркуші: “…але думки його були далеко, і читання не робило над ним звичайної своєї дії”.
У першому розділі – “матінка варила у вітальні медяне варення”; в останньої – у тій же вітальні “матінка мовчачи в’язала вовняну фуфайку, і сльози зрідка капали на її роботу”. Зовсім очевидно, що кожна із цих деталей органічно зв’язана з усім іншим, повністю відповідає даній ситуації й тому лягає потрібною фарбою в загальний колорит кожної зі сцен. Варити варення матінка повинна була саме в першої, в основному ідилічної главі; навпаки, так природно, що в останній главі вона в’яже “вовняну фуфайку” (спершу Пушкін написав було “в’язала панчоху”, але поправив: “фуфайку”), звичайно, для засланого тепер у Сибір Петруши, кото-оый у першому розділі, “облизуючись, дивився на кипучі пінки”.
Далі хід дії в обох паралельних сценах розгортається сввершенно симетрично. У першому розділі приймається рішення про від’їзд Петруши не в Петербург, а в Білогірську міцність; в останній главі повествуется про рішення Марьи Іванівни, що приїхала з Білогірської міцності, їхати в Петербург. І в тім і в іншому випадку згадується про сльози матінки. Але “сльози” ці теж різні. У першому випадку матінка плаче гіркими слізьми при думці про розлуку із сином; у другому випадку-радісними слізьми, слізьми надії на те, що Марье Іванівні вдасться рє задум – домогтися виправдання Петруши.
Симетрія в розгортанні сюжету й дії роману проводиться й далі, до самого кінця. Гринев сміло з’явився до вождя селянського повстання Пугачову (я вже говорив, що в остаточному тексті це трохи зм’якшено), у його “резиденцію” – “заколотну слободу” – для порятунку своєї нареченої й досяг цього. Махаючи їде до імператриці в її резиденцію – Царське Село – для порятунку свого нареченого й також домагається цього: у свою чергу рятує свого рятівника. І, як завжди в Пушкіна, це аж ніяк не тільки зовнішній композиційний прийом
(1 votes, average: 5.00 out of 5)