Жила давним-давно у Китаї дівчина по прозванню Чжу Ін-тань. Була вона пригожа й розумна — не тільки драконів чудово малювала й вишивала феніксів, знала ще ієрогліфи й стародавні книги могла читати.
Задумала Ін-тань у місто Ханчжоу піти до знаменитого вчителя, мудрості у нього повчитися. Але як підеш, коли звичаї предків забороняють дівчині однієї відправлятися у далекі краї? Та розв'язала Ін-тань переодягтися чоловіком. Надягла вона чоловіче плаття й пішла по дорозі, яка вела у Ханчжоу.
Прийшла вона до вчителя, спершу поклонилася зображенню Конфуція, потім самому вчителеві, наостанку з учнями привіталася.
Був серед учнів юнак по прозванню Лян Шань-Бо. Відразу довівся Ін-тань по вдачі: і собою гарний, і вдачі доброго, а головне — у навчанні старанний надзвичайно. Міцно подружилися вони з Ін-тань. друг із дружкой ні на мить не розлучалися, юнак і подумати не міг, що Ін-тань — дівчина. Вона ж таємниці своєї нічим не видавала. Тим більше легко було провести юнака, що він з головою у науки пішов. Інші учні теж ні про що не догадувалися.
Так би всі і йшло, коли б не дружина вчителя. Говорить вона якось чоловікові:
- Як же це ти до цієї пори не примітив, що Ін-тань — дівчина?
- Із чого ти побрала? - подивувався вчитель.
- Чоловіки, коли кланяються перед зображенням Конфуція, спершу на ліве коліно стають, потім на праве, а жінки — навпаки. Пам'ятаєш, Ін-тань, коли прийшла у школу й кланялася Конфуцію, саме й устала спершу на праве коліно! Невже не примітив?
- Ну, це ще нічого не значить! - відповів учитель. - Ось якби він ще чим-небудь себе видав, тоді інша справа.
Що не говорила дружина, як не доводила, учитель так і не повірив їй.
Не вгомонилася дружина: як це чоловік їй не вірить?
Та ось одного разу запросила дружина вчителя Чжу Ін-тань у гості, подала провина й, коли дівчина, випивши саму малість, з незвички захмеліла, вивідала у неї всю правду.
Прокинулася Ін-тань ранком, згадала, що бачила дружині вчителя свою таємницю. Тепер не можна їй було залишатися у школі. Сказала вона Лян Шань-Бо, що потрібне їй негайно додому відвертати, зазасмучувався юнак, став умовляти друга залишитися. Тисячу раз умовляв, сто раз просив, усі дарма.
Зібралася Ін-тань у дорогу. Лян Шань-Бо розв'язав проводити друга й пішов разом з нею. Довго вони йшли, ніяк не могли розстатися, настав час прощатися, а вони далі йдуть. Уже й не знаю, як далеко від міста пішли.
Прагла Ін-тань правду юнакові відкрити — може, полюбить він її, і зможуть вони долі свої зв'язати? Але посоромилася сказати всі прямо, стала натяками говорити, загадки загадувати.
Побачила Ін-тань у небі двох лебедів і говорить:
- Подивися, братик Шань-Бо, на цих лебедів, які високо над озером летять. Бачиш, лебідка спереду летить, лебідь — позаду, сміється весело. Добре їм удвох!
Не зрозумів Шань-Бо натяку.
Пройшли ще небагато. Ін-тань і говорить:
- Бачиш, братик Шань-Бо, дроворуб спускається з гір? Це він для дружини й дітей хмиз несе, щоб їм тепло було.
Знову нічого не зрозумів Шань-Бо.
Пройшли вони ще чи трохи, Ін-тань знову говорить:
- Подивися, братик Шань-Бо, два дикі гусаки над нами кружляють. Один на схід полетів, іншої — на захід. Гусаки, гусаки, навіщо ви розстаєтеся? Краще разом уперед летите.
Та цього разу нічого не зрозумів Шань-Бо й говорить обиженно:
- Брат Ін-тань, у мене й так важко на серце, як подумаю, що ми скоро розстанемося, а ти про птахів так про дроворубів тлумачиш. Не треба!
- Добре, раз не прагнеш, не буду більше нічого говорити, та й прощатися, мабуть, пора, ти геть куди зайшов!
- Не можу я, Ін-тань, розстатися з тобою. Дозволь ще хоч небагато тебе проводити!
- Спасибі тобі, братик Шань-Бо, за дружбу! А зараз прагну я сказати тобі про одне важливій справі. У тебе начебто б ще немає нареченої? Отож, є у мене сестричка, дуже на мене схожа, та й розумна надзвичайно, буде тобі гарною дружиною. Відвертаю я додому, з батьком поговорю, нехай її за тебе заміж віддасть. Згодний? Тільки приходь скоріше! А я вуж усе постараюся влагодити!
- Неодмінно прийду! - з жаром відповів Шань-Бо.
Пішли вони далі, раптом маленька річка шлях їм перепинила. Подивилася Ін-тань на воду, послухала, як вона дзюрчить, і говорить:
- Подивися, Шань-Бо, чи глибока ця річка, так скоріше за шостому бамбуковим у село сходь, брід знайдемо, на той беріг перейдемо.
Поки Шань-Бо у село ходив, Ін-тань на інший берег перебралася.
Прибіг Шань-Бо із шостому, аж задихався, а Ін-тань уже на іншому березі.
- Що ж ти мене не дочекався, брат Ін-тань?
- Вибач, братик Шань-Бо, тільки пора нам розстатися. Не проводжай мене далі, вертайся назад. Не забудь тільки своєї обіцянки, приходь скоріше.
Відвертала Ін-тань додому. Тече час — вода у ріці. Та ось якось ранком згадав Лян Шань-Бо, що йому друг про сестру говорив, і своя обіцянка. Швидко зібрався й відправився у шлях.
Підійшов юнак до будинку Ін-тань, постукався у ворота, сказав, хто він і навіщо прийшов.
Посадили Шань-Бо у великому залі. Чекає він чекає, а друг чомусь усе не йде. Виявляється, уже встигнули мати з батьком просватати Ін-тань проти її волі. Важко їй свидеться із другом — ось вона й не йде.
А Шань-Бо так сподівався, так мріяв про зустріч. Усі дарма. Втратив юнак терпіння, розсердився, про усе забув, навіть про те, що «три рази по сім — двадцять один»: не до пристойностей йому, підняв він шум, увесь посуд перебив, яка у залі була.
Довелося Ін-тань вийти до нього.
Тільки зараз зрозумів Шань-Бо, що друг його не юнак, а дівчина, прекрасна, як небесна фея, і що ніякої молодшої сестри у неї немає. Подивився на неї юнак сумно так і запитує:
- Пам'ятаєш нашу угоду, коли ми прощалися?
- Ай-Я! Хіба не веліла я тобі тоді приходити скоріше? Надто пізно ти прийшов. Повинні ми забути один одного. Віддали мене мати з батьком у сім'ю Ма. Ми більше ніколи з тобою не побачимо!
Нічого не сказав Шань-Бо, тільки викликнув: « Ай-Я», — і, ледве не плачу з горя, пустився у дорогу назад.
Відвертав юнак додому й занедужав хворобою, яка від нещасної любові буває, сянсирбин зветься. Жоден лікар хворість цю не лікує. А як настала смертна година, попросив Шань-Бо мати сходити до Чжу Ін-тань, запитати, не чи знає вона якого засобу вірного.
Вислухала дівчина бабу й сумно так відповіла:
- Тільки рогами старого дракона можна вилікувати від цієї недуги.
Передала матір синові слово у слово усе, що сказала їй Ін-тань, і зрозумів юнак, що не урятуватися йому від смерті.
Упокорився він і говорить матері:
- Поховай мене у дороги, яка веде від будинку Чжу до будинку Ма.
Сказав він так і попрощався з миром людей.
Настав день весілля Чжу Ін-тань. Наречений, самовдоволений так важливий, вийшов до воріт весільний паланкін зустрічати. Тільки дарма чекав він свою наречену. Коли носії несли паланкін повз могилу Шань-Бо, дівчина раптом наказала:
- Зупинитеся!
У ту ж мить вискочила вона з паланкіна й кілька раз поклонилася могилі.
Пролунав легкий шум, могила раптом розкрилася, і дівчина стрибнула у неї. Носії за нею кинулися, так спізнилися — закрилася могила, а у руках у них тільки шматок спідниці Ін-тань залишився. Кинули вони шматок на землю — він метеликом обернувся. Підхопив вітер метелика, високо у небо відніс.
Так і принесли носії нареченому порожній паланкін. Розгнівався наречений, став усіх слуг бити не перебираючи, на могилу з ними пішов, велів розкопати. Розкопали вони могилу, дивляться — у труні нікого немає. Тільки дві пташки-нерозлучниці юаньян вилетіли з могили, сіли на дерево біля будинку Ма. Одна пташка весело запекла:
Ма, багатий пан!
Чому сидиш один?
Побрав наречену ти вчора,
У храм вести її пора.
Інша підхопила:
Соромно, соромно, Ма-Наречений,
Тому твій будинок так тихий?
Ні гостей у ньому, немає провина,
Де тепер твоя дружина?
Почув Ма, як пташки над ним насміхаються, не виніс ганьби, у ріку кинувся.
До цієї пори водиться у тій ріці риба, яка « жовтою лускою» зветься. Говорять, начебто наречений Ма у ту рибу перетворився.