Відправилися за старих часів два брати у гори полювати. Облюбували невелика ущелина, у якому струмок був, і стали щоліта над прірвою жердини класти, у кожну жердину із двох сторін по дерев'яному кілочкові вбивали, щоб не впала. Бігають пещення так лисиці по жердинах, шастають, з гори на гору стрибати не треба.
А як випаде іній, вовну у лисиць і пещень знову отрастет, прив'яжуть брати до кожного кілочка по пастці та ще камінчик знизу прибудують. Звір піде, у пастку потрапить, у воду впаде, захлинеться. Брати шкурки продадуть і живуть безбідно.
Але ось одного разу у тридцятий день дванадцятого місяця сніг повалив, усі гори вкрив. На рівнині лежить у три чи товщиною. Побрав старший брат сани, у селенье поїхав. Привіз вина небагато, м'яса. Наробили вони пельменів, приготувалися Новий рік на славу зустріти. Пельмені налепили, а час варити не підійшло, ось і подумав старший брат прогулятися, у чужий курінь за десять чи відправився. Залишився молодший брат один. Чекав, чекав, старший брат усе не вертається. Налетів отут вітер, підхопив меншого брата, завертів, закрутив, ну, рівно сувій паперовий, невідомо куди відніс. Відкрив юнак ока, дивиться — перед ним печера гірська. У печері кан широкий, на кане дівчина сидить. Не відає юнак, куди його занесло, праг ладь піти, а дівчина його й запитує:
- Ти куди йдеш?
Відповідає юнак:
- Додому, до свого куреня.
Знову запитує дівчина, спокійно так:
- А дійдеш?
Розсердився юнак і говорить:
- Тому ж не дійти?
Сказав він так, до дверей підійшов, праг бігти, так не отут-те було. Униз глянув — обімлів. Печера та, виявляється, на осипі кам'яної по самій середині гори розташована. Нагору подивишся — вершини не мабуть, униз подивишся — дна не розглянеш. Ні назад дороги ні, ні вперед. Затривожився менший брат, не знає, як і бути, заплакав гірко й говорить:
- Сестриця, а сестриця, хоч краплю доброти вияви, допоможи мені звідси вибратися!
Злізла дівиця з кана, підійшла до юнака, хусточка витяглася, сльози йому витерла, засміялася весело й говорить:
- Уж раз прийшов — не метушися. Поживи тут небагато!
Не слухає менший брат дівчину, пущі колишнього плаче, своє повторює:
- Я додому прагну! Усе єдине відвертаю!
Говорить дівчина:
- Куди ж ти підеш? Адже останній день старого року нині. Ось зустрінемо з тобою разом Новий рік, а після поговоримо.
Сказала так дівчина, на кам'яний стіл рукою вказала, а там і риба, і м'ясо, і вино, і рис — чого тільки немає! Подивився юнак на стіл, ще сабоніше засумував. Тупнув ногою й говорить:
- Я додому прагну! Усе єдине відвертаю!
Ще ласковее говорить йому дівчина:
- Ти подивися, який сніг! Прийдеш у свій курінь, що робити будеш? Поживи краще тут!
Дивиться юнак: постіль уся шовком так атласом прибрана, ще пущі сльозами заливається. Як не вмовляє його дівчина — усі дарма. Витяглася вона тоді тихенько віяло маленьке, три рази помахала за спиною у юнака, умить заспокоївся юнак, не плаче більше. Витерла йому дівчина сльози, сіли вони разом, їсти так пити сталі, чоловіком і дружиною зробилися.
Живе юнак у печері п'ятнадцять днів, п'ятнадцять ночей, про будинок рідному й думати забув, про старшого брата й поготів. Ось і п'ятнадцятий день нового року настав, він днем юаньсяо зветься. Повечеряли юнак з дівчиною, дала вона йому одяг нову й говорить:
- Багато днів прожив ти тут, серце мабуть туга гризе, нині Свято середини першого місяця, давай сходимо на рівнину, повеселимося, на святкові ліхтарі подивимося.
Зрадів юнак. Народився він у глухих горах, отродясь свята ліхтарів не бачив. Замружив юнак ока, як дівчина веліла, чує, начебто вітер йому по ногах дунув, хтось у повітря його підняв і вмить на землю вилучив.
Відкрив менший брат ока: що за веселощі навколо! Харчевні, винні крамниці, торговці круглими млинцями — люду різного й не порахувати. Одні із хлопавок стріляють, інші біля лотків коштують торгують, треті на ходулях ходять. А вуж до чого ошатно одягнені, так і не розповіси: плаття всіх квітів так фасонів, на будь-який смак. Ліхтарі, що по вулицях носять, яких тільки немає! Про сім зірки, про вісім кути, з дев'ятьма синами, з вісьма безсмертними, із птахами різними, з м'ячами вишитими, з левами, з лелеками... А один ліхтар — дракон світний, його ціла юрба на ціпках носить. Маленьких кольорових ліхтариків сила-силенна. Дивиться на них менший брат, начебто заворожений, ледве не кричить від радості. Тільки тримає його дівчина міцно за руку, ні з ким розмовляти не велить, від себе ні на крок не відпускає. Надивилися вони на ліхтарі, дівчина йому й говорить:
- Закусити б треба!
Та повела вона юнака у більшу винну крамницю, віддала йому віяло, покарала пущі ока його берегти, щоб не згубився. А у винній крамниці шум, гамір, хто у трубу дме, хто на струнах бриньчить, хто плектрой по струнах б'є, хто співає, хто на пальцях загадує, хто арії виконує, колом яскраві ліхтарі так свічі воскові горять — так і блискають вогнями. Від шуму цього, від метушні вуха у меншого брата не чують, ока не бачать. Як за їжу прийнялися, менший брат по безпам'ятності віяло на стіл поклав. Отут звідки не візьмися хлопець чорновидий повз промчався — хвать віяло! Побачила це дівчина, аж у особі змінилася, помчалася наверх, давай з тим хлопцем битися. Та так віднімає, і едак відбирає, ніяк відняти не може. Утекла вона вниз і раптом пропала — струмок диму легкий. Піднявся отут менший брат, теж став з тим хлопцем битися, ганяються друг за дружкой, усі столи у крамниці нагору ногами перевернули, підлога рисом так закусками забруднили. Зібрався навколо народ, дивиться. Незабаром обох у яминь відведи.
Слуга із крамниці, той, що вино розносить, показав, що віяло й насправді меншому братові належить. Побрав суддя віяло, юнакові віддав. А чорновидий не вгамовує, кричить у усі горло, що його це віяло — і баста! Розсердився суддя, ударив стукалкою дерев'яної по столу, як закричить:
- Ясно мені, що ти у винній крамниці грабіж учинив, і свідки це підтвердили, і є докази. Як же ти смієш суперечити так відмикатися?
Говорить чорновидий:
- Коли це й насправді його віяло, нехай скаже панові, що на тому віялі намальоване. Скаже — негайно провину свою визнаю.
Став чиновник меншого брата запитувати, а той і не знає. Та довелося юнакові наостанку всі, як є, чиновникові розповісти. Обернувся тоді суддя до чорновидого, запитує:
- Ну, а ти знаєш, що на віялі намальоване?
- Я, незначний, можу сказати. Гора Чанбайшань намальована, високий стрімчак кам'яний так печера, яка у повітрі висить. У тій печері величезний корінь виріс!
Розгорнув чиновник віяло — і насправді усі так і є, як сказав чорновидий.
Запитує суддя:
- Ну, а користь яка від цього віяла?
Відповідає чорновидий:
- По малюнкові цьому корінь відшукати можна. Це старий женьшень, тисяча років йому, він уже перевертнем зробився. Я, як побачив у крамниці ту дівицю, відразу зрозумів, що вона перевертень.
Прозрів отут чиновник і говорить:
- По-моєму, віяло цей тепер більше не потрібний. Ідіть-но ви у гори женьшень шукати. Нині п'ятнадцяте число, свято, увечері й так справ багато, колись із вами розбиратися.
Отут щось на підлогу впало — це чиновник віяло кинуло. Забив барабан, і чиновник покинув яминь.
У першому місяці всі гори снігом так льодом обліпило. Де тепер той женьшень шукати?
Так і не відібрав менший брат у чорновидого віяло й розв'язало назад у гори податися. Багато днів ішов він, багато ночей, десять гір більших здолав, ще на одну піднявся, поки курінь свій відшукав і старшого брата побачив. Розповів менший брат про усе, що з ним приключилося, зрозумів отут старший, що меншого женьшень-перевертень обплутав. Велів він братові у горах полювати, а про дівчину ту більше не згадувати.
А дівчина додому добралася, вечора дочекалася, послала вітер за меншим братом. Знову приніс вітер меншого брата у кам'яну печеру. Побачив юнак дівчину, запитує:
- Ти навіщо знову мене до себе затягла?
Відповідає дівчина:
- Мені з тобою поговорити потрібне.
Запитує юнак:
- Це правда, що ти женьшень-перевертень?
Відповідає дівчина:
- Правда.
Говорить їй юнак:
- Чув я, начебто усе живе й неживе, що у перевертня перетворюється, зло людині приносить.
Запитує дівчина:
- Так хіба я хоч якесь зло тобі заподіяла?
Говорить юнак:
- Ну, а того разу ти навіщо мене шукала?
Відповідає дівчина:
- Тому, як доля нам разом бути.
Говорить юнак:
- А коли доля, підемо до мене додому жити.
Відповідає дівчина:
- Не можна! Як пропало віяло, так зв'язок наша навіки зруйнувалася! Повинна я піти звідси!
Сказала так дівчина, стала сльози втирати.
Глянув на неї юнак, зазасмучувався й запитує:
- Куди ж ти тепер підеш?
- У горах місця багато, де захочу, там і буду жити.
Запитує юнак:
- А побачимо ми коли-небудь?
Відповідає дівчина:
- Запам'ятай міцно: гори зелені, річка текуча, ліворуч осип, праворуч ущелина, посередині трава так дерева — там і буде мій будинок.
Ніч пройшла, ранок настав. Проводила дівчина меншого брата. Зазасмучувався він і говорить:
- Повинні ми із братом навесні додому відвертати.
А дівиця теж смутно так йому відповідає:
- Як підете, із цього осипу кам'яної вниз спускайтеся, я який-що подарую вам, щоб потреби не знали так мене не забували.
Ось і розтопився у старому, дрімучому лісі лід, сніг станув, бруньки на деревах розкрилися, птаха запекли, друг із дружкой змагаються. Зібрали брати шкурки, у долину відправилися. Ідуть через стрімчак кам'яний, дивляться — на стрімчаку чисто білі квіти женьшеня розпустилися. Накопали брати корінь більших і малих, кілька десятків із собою додому віднесли. Потім чорновидий хлопець прийшов, людей привів, печеру кам'яну відшукав, поліз корінь відкопувати, а там немає нічого.