Кавказький бранець Толстого Л. Н
Офіцер Жилин служив на Кавказі. Один раз він одержав листа з будинку від баби-матері, що занедужала вона й боїться вмерти, не побачивши сина на прощання. Жилин одержав відпустку й відправився в рідні краї. На Кавказі в той час була війна. Горці нападали на росіян, убивали або забирали в полон. Російські обози звичайно супроводжував солдатський конвой.
Обоз ішов повільно, часто зупинявся От і зговорився Жилин з іншим офіцером, Костилиним, поїхати вперед. Горці взяли Жилина в полон. Надягли на ноги колодки, щоб не зміг утекти. Замкнули всарайчике.
Ранком
По-російському в аулі мало хто розумів. Через перекладача пояснили Жилину, що хочуть за нього викуп – три тисячі монет. Нехай пише лист Бранець сказав, що більше п’ятисот знайти не може. Йому стали загрожувати покаранням батогами. Жилин підхопився: – Не боявся й не буду боятися вас, собак!
Горцям сподобалася ця горда відповідь: – Джигіт
Вирішив, що зможе втекти. Взяли в полон і Костилина. Той написав лист – просив викуп у п’ять тисяч рублів.
Стали тримати полонених всарае. Цілий місяць так вони прожили. Спали на соломі, колодки з них знімали тільки на ніч. Годували погано – тільки коржами із проса. Жилин “на всяке рукоделье майстер був”.
Від нудьги став він кошика плести із прутів Із глини зліпив якось ляльку, у татарській сорочці, подарував Дине. Та дуже зраділа іграшці, забрала її червоними шматочками, качала на руках. А Жилину з тих пор початку гостинці носити: молоко, сир, варену баранину.
Зробив Жилин для дітлахів іграшковий водяний млин, став лагодити годинники, рушниці. Пішла слава про нього, що він майстер. Хазяїн усіляко виражав йому своя дружелюбність: – Твоя, Іван, гарний, – моя, Абдул, гарний! Але багато хто в аулі ненавиділи росіян, адже офіцери вбили багато місцевих жителів, розорили села.
Жилин щоночі рил під сараєм підкоп. Собаку сторожову приручив до себе, вона гавкати не стане. Дорогу, піднявшись на гору, приблизно визначив Умовив Жилин Коетилина бігти разом. Товстий, неповороткий, боягузливий Костилин був тільки тягарем товаришеві. Відставав, охав.
Скаржився, що ноги розтер. На собі поніс його Жилин – гашу таку! Не захотів товариша кидати.
От і піймали втікачів Повернули їх в аул, сталі тримати вже не в сараї, а в ямі. Костилин у ямі зовсім розболівся. Колодки вже й на ніч не знімають, кидають у яму непропечене тісто. Тільки Дина іноді підбігає до ями, – те корж кине, то черешень Жилин знову для неї ляльок налепил, тільки помітив, що дівчинка розстроєна.
Він, небагато говорити навчився місцевою мовою, зрозумів: попереджає його Дина, що вбити хочуть полонених. Попросив офіцер дівчинку принести йому довга тичина, щоб вибратися з ями. Вона відмовлялася, але пошкодувала, уночі принесла. Жилин з ями вибрався, а Костилин побоявся. Поклала дівчинка тичина на місце, побігла Жилина проводжати, коржів йому принесла на дорогу Довелося йому йти в колодці.
– Прощай, – говорить, – Динушка. Століття тебе пам’ятати буду. І погладив її по голові.
“Як заплаче Дина, закрилася руками Побігла на гору, як кізка стрибає. Тільки в темряві чутно – моністи в косі по спині побрякивают”. Збити замок з колодки Жилину знову не вдалося, так і тягся він, кульгаючи. Уже майже підбирався він до безпечного місця, як побачили його татари. Пустилися до нього.
Але отут і загін козаків наїхав. Жилин закричали: – Братики! виручай, братики! Виручили його козаки. Так Жилин додому й не з’їздив.
А Коетилина ще через місяць викупили-таки за п’ять тисяч, ледве живого привезли
(1 votes, average: 5.00 out of 5)