Картини народного руху й образ його вождя у романі Капітанська дочка
Хлопуша Божевільна, скажена кривава каламуть! Що ти? Смерть? Иль исцеленье калікам?
Проведіть, проведіть мене до нього, Я хочу бачити цього людини Я три дні й три ночі шукав ваш умет, Хмари з півночі сипалися кам’яною купою. Слава йому! Нехай він навіть не Петро! Чернь його любить за буйство й молодецтво.
З. А. Єсенін Сюжет роману “Капітанська дочка” будується на історії любові двох головних героїв. Композиція добутку симетрична, тобто Пушкін повторює принцип побудови, використаний їм у романі “Євгеній Онєгін”. Спочатку капітанська
Гринев відправляється до “селянського царя” – самозванцеві й рятує свою наречену. Потім Гринев обвинувачується в державній зраді й приговаривается до вічного посилання в Сибір. Махаючи відправляється до дворянської цариці й рятує свого нареченого.
Таким чином, одна сюжетна лінія (історія любові), що робить “Капітанську дочку” сімейною хронікою, переплітається із другою сюжетною лінією (взаєминами Гринева й Пугачова), завдяки останній роман стає історичним. Якщо Катерина з’являється
“Ділову” характеристику Пугачова доповнює його портрет: “Він був років сорока, росту середнього, сухорлявий і широкоплечий. У чорній бороді його показувалися проседь; живі більші очі так і бігали. Особа його мало вираження досить приємне, але шахрайське” (ІІ). Уже перша поява Пугачов у романі показує, що він неабияка особистість. Друга зустріч героїв – сцена суду й страти захисників Білогірської міцності.
Пугачов, на відміну від дворянської літературної традиції, зображений тут не демонічним лиходієм-кровожером, але людиноюою, який положенню змушує розправлятися з ворогами. За наказом самозванця вішають капітана Миронова, але це не доставляє ніякої кровожерливої радості Пугачову. Пушкіна відзначає навіть, що самозванець, давши сигнал до страти, “похмуро насупився” (VІІ). І відразу Пугачов милує молодого Гринева, тому що відразу довідався Савельича й згадав подарунок молодого офіцера – заячий тулупчик.
Помилуваному Петруше він простягає руку для поцілунку, а коли молодий дворянин не виконує необхідної дії, швидко знаходить пристойне пояснення, щоб не карати упертюха: “Його благородіє знати одурів від радості” (VІІ). У відносинах із Гриневим Пугачов проявляє себе як пам’ятливий на добро людин. За порятунок від вірної смерті в сніжному степу дворянський недоук заплатив у загальному-те небагато: почастував вожатого склянкою провина, подарував кожух, з якого вже сам виріс, і назвав свого рятівника “братом”. Але Пугачов високо цінує цю подяку простодушного молодого пана. Наприклад, після узяття Білогірської міцності Пугачов пропонує Гриневу високого чина у своєму війську.
Дворянин відмовляється служити самозванцеві, тому що давав присягу на вірність Катерині, а служити за страх не хоче. Тоді Пугачов вимагає обіцянки, що Гринев не буде воювати проти пугачевского війська. Але й ця обіцянка молодий офіцер дати не може, тому що він, армійський прапорщик, “у собі не владний”.
І після подібного пояснення Пугачов відпускає Гринева в Оренбург, поважаючи його прямоту, чесність і мужність. Самозванець допоможе молодому дворянинові й втретє, коли спеціально поїде з ним у Білогірську міцність, щоб виручити Машу з рук Швабрина, і знову відпустить закоханих, “куди Бог шлях укаже” (XІІ). Останній раз Пугачов і Петро Гринев побачать у Москві на Червоній площі: сімейний переказ роду Гриневих говорить, що Пугачов за кілька мінут до страти довідався в юрбі Петра Андрійовича й “кивнув йому головою, що через мінуту, мертва й закривавлена, показана була народу” (постскриптум від видавця). А Гринев, складаючи на старості років свої мемуари, збереже добру пам’ять про Пугачова-Людині: “Не можу изъяснить те, що я почував, розстаючись із цією жахливою людиною, нелюдами, лиходієм для всіх, крім мене одного” (XІІ).
У романі Пугачов описується і як чудовий історичний діяч. Він талановитий воєначальник, що вміє організувати своє погано навчене військо й перемогти регулярні частини під командуванням царських офіцерів, досвідчених і утворених. “Я воюю хоч куди.
Чи знають у вас в Оренбурзі про бій під Юзеевой? Сорок енаралов убито, чотири армії взята в повний” (XІ), – похваляється він перед Гриневим. Він особисто бере участь у боях (наприклад, в узятті Біло-Горянської міцності), а не ховається за міськими стінами, як розсудливий оренбурзький комендант – генерал Рейнсдорп.
Масові сцени дозволяють намалювати сам народний рух, що створило Пугачова як історичну особистість, “селянського царя”. Найбільш яскрава й трагічна народна сцена – розправа над капітаном Мироновим і кривим гарнізонним поручиком Іваном Ігнатійовичем у Білогірській міцності. Пугачов, що віддає наказ повісити офіцерів, у цьому епізоді представлений як людина, що виражає настрій повсталих – ненависть до дворян і протест проти несправедливого державного устрою кріпосницької Росії. Здається, що добрий капітан Миронов постраждав безвинно. Але коменданта стратять як захисника держави, ненависного бунтівникам.
Указує на капітана Миронова козацький урядник Максимич, якого простодушний комендант без кінця кривдив недовірою й підозрілістю (наприклад, у сцені військової ради – гл. VІ), а незадовго до падіння міцності посадив під варту. Вішає мужнього коменданта покалічений башкир, якого капітан напередодні допитував, загрожуючи батогами. Таким чином, Пушкін підкреслює, що бунтівники нещадні до своїх ворогів не просто через свій злісний характер, а у відповідь на жорстокість стосовно них.
Отже, письменник морально виправдує повсталий народ. У тім же епізоді Пугачов демонструє наділі, що є захисником простого народу. Під кінець сцени страти автор-мемуарист багатозначно згадує, що самозванець простив всіх солдатів Білогірської міцності (VІІ).
Коли Гринев повідомляє, що Швабрин кривдить сироту, “народний цар” щиро обурюється: “Хто з моїх людей сміє кривдити сироту? Будь він семи п’ядей у чолі, а від суду мого не піде” (XІ), – і на наступний же день, не відкладаючи справу в довгий ящик, їде в Білогірську міцність розбиратися й карати кривдника. Бенкет пугачовців після узяття міцності також можна віднести до народних сцен, тому що Пугачов зображений тут в оточенні своїх найближчих прихильників. Пушкіна малює самозванця простим мужиком, схожим на рядових бунтівників: спостережливий Гринев відзначає, що в його особі не було “нічого лютого” і всі гості “обходилися між собою як товариші й не робили ніякої особливої переваги своєму проводиреві” (VІІІ). І в той же час Пугачов показаний як значна, трагічна особистість.
Бурлацька пісня про розбійника, повішеному з більшою пошаною, передвіщає долю заколотників і їхнього отамана в момент їхнього найвищого торжества (як уже говорилося, в “Капітанській дочці” описується найбільш удалий період селянської війни). Пушкіна ясно показує, що влада “селянського царя” має риси сімейного демократизму (Ю. М. Лотман “Ідейна структура “Капітанської дочки””), зв’язок з підданими здійснюється безпосередньо, без чиновницького апарата, що відіграє найважливішу роль у дворянській державі. Безліч деталей, розкиданих по тексту роману, підтверджують цю ідею. Де б не з’являвся Пугачов, скрізь його привітає радісно збуджений народ.
Жителі Білогірської міцності зустрічають самозванця хлібом-сіллю й дзвоном, а він нагороджує їх, кидаючи з ганку мідні гроші в юрбу (VІІ, ІX). У Бердской слободі (XІ) вартові мужики запросто входять у хату-“палац”, де жив Пугачов, а народ, побачивши на вулиці просту кибитку Пугачова без звиті й охорони, “зупинявся й низько вклонявся” (XІ). Як “селянський цар”, Пугачов рівняється з лицемірною дворянською царицею Катериною, “Тартюфом у спідниці й у короні”, як назвав її сам Пушкін в “Замітках по російської історії XVІІІ століття”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)