Камінний хрест як художній символ трагізму долі українського селянина-бідняка в однойменній новелі В. Стефаника ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
Письменник-гуманіст Василь Семенович Стефаник – один із найвідоміших новелістів світу – жив і творив для народу. Тому його твори – документ про важке, безпросвітне життя людей. Сам письменник говорив: “Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена”. У творах Стефаника, у цих “золотих жнивах”, відбились людські муки, розпач і страждання. Найближчою йому була тема селянського буття.
Процес зубожіння галицького селянства призвів до посилення еміграції.
Новела “Камінний хрест” заснована на конкретному факті. Прототипом головного персонажа новели Івана Дідуха був Стефан Дідух, що мешкав у Рахові, а потім виїхав за океан, залишивши пам’ять про себе – камінний хрест, який і досі стоїть на горбі в його рідному селі.
Як показує Стефаник, ніколи радості не знав Іван Дідух. З дитинства наймитував, а потім відбув десять років у війську. Жив,
Іван любить землю, любить працювати на землі. Але саме ця нелюдська тяжка праця і виснажила Дідуха, перетворила його на “зробок”.
Біда гонить Івана з рідного краю. А на чужині його чекає страшне лихо, може, й нагла смерть. Передчуття страшного невідомого охоплює душу чоловіка, і він говорить перед від’їздом своїй дружині, показуючи їй через вікно на могилу: “Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!”
Прощаючись із селом, хатою, клаптем поля на горбі, він мовби ховає себе і на знак цього виносить на той горб важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє і жінчине імена. Дався взнаки Іванові той горб: і вимучив, і покалічив його, а яким же милим, рідним і дорогим він видається йому тепер, у хвилину прощання. Описи суперечливих почуттів Івана і особливо сцени прощання звучать у Стефаника тужливо, надривно, як реквієм. Камінний хрест – символ людської пам’яті, символ незбагненної любові селянина – трударя до своєї землі, символ землі, позбавленої життєдайного коріння. Камінний хрест – німий і вічний свідок моральної смерті головного героя Івана Дідуха.
І не лише Івана Дідуха, а мільйонів українських селян, які розвіялись по землі чужинській, “як лист по полю”. Один Бог тільки й знає, що там на них чекає. Прощання Івана з хатою, з односельцями, з землею, до якої він не раз припадав змореним чолом, – це велична і страшна сцена. Саме вона стверджує незламну силу народного духу, велич душі, моральну красу людини праці.
Зіставленням Канади з могилою Стефаник, як Франко (цикл віршів “До Бразилії”) та Короленко (“Без язика”), підкреслював, що переселення до Америки не може бути для селян виходом із важкого становища. Письменник засуджував еміграцію за океан, де українських селян перетворювали на рабів. Минуло майже сто років, а тема ця залишається актуальною і зараз, коли проблема еміграції набула нового змісту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)