Багряний Іван Павлович Рука

Багряний І. П. Рука:(Оповідання) // Всесвіт. – 1928. – № 15. – С. 2-6.

Чорна й репапа, ніби вузловата ріпа, щойно взята з морозу.

Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався стулити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить-змерзнути,-хіба в нього вона коли мерзла, вона-ось ця рука. Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито плюнув,

роздер якесь ганчір’я, попробував видавити чиряка, поморщився, посичав, а потім зав’язав йогого, намочивши ганчір’я в воду.

Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли „чорти навкулачки б’ються”. Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже спати.

На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, що тут так пізно діється,

хто це й на що так понуро, так зле і так ритмічно, упевненою рукою точить великого ножа. У Якова виступив піт з насупленого чола; він обома руками тисне на ніж. З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хмурить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.

Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.

На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, переліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить. Коли б не спізнитись.

Кривий Яків пішов на заробітки…

До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.

– Ти?

– Я… – І більше ні слова. Один поторсав хвіртку – зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув. На вулиці нікого. Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг. Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в Семенів двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя. Там щось вовтузилося. Коли підійшов – зашепотіло:

– Ну що?

– Порізав, усіх… ані писнули. О, у мене рука…

– Так, так, з другим би я не. маладец, Яша… Таї гляді ж, обделай усе як слід, щоб чисто, збери й зв’яжи…

– О, та я, їдять його мухи…

– Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата… гляди ж…А я там… А як засіріє, так і валяй… Кажеш і не писнули?

– У мене?. щоб у мене?… так, трішки… та ж я її сонних…

– Так гляди ж.

Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.

На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум’я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім’яхи перегорілої соломн.

На далекій дзвіниці вдарило підряд дев’ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати – дев’ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого! Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум’я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.

Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одягаючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупинився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.

Мороз, аж скалки скачуть.

Скоро до Семенового двору з гуркотом підлетіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повтиканих біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані. Пожежники налягли на ворота.

Затріщали ворота, впали і…

Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.

Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней. Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже й розвиднилось. Двоє свиней, обшкрібаних, чистих, дошкрібав би третю, та спився, щоб подивитися на гостей. Сусіди реготалися: які ж бо чудні ці пожежники,-хіба вони не знають, що через три дні Різдво і що свиней смалять надворі.

Брандмейстер скипів:

– Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!

Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,-щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, – оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.

Прибіг Семен: – Я хазяїн.

– Чиї свині?

– Мої.

– Четверо?

– Мої.!

– Ви різник?…

– Ні.

– Гм… Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: – гоніть штраф за тривогу – о! П’ятьдесят карбованців.

– Що? П’ятдесят? Товариші, та дозвольте, та помилуйте! То ж не мої свині, не мої…

– А то нас не цікавить, нам ніколи, ваше діло піде в суд, а чиї свині, там розберуть.

– Та, товариші, та ж уже день, а не ніч… Та ж…

Брандмейстер зовсім розгнівався.

А Яків робив собі своє, поперевертав свиней догори ногами, пороспускав їх від шиї до хвоста і упадав біля них на диво моторний та спритний. Біля юго вже троє помішників, він їх муштрує, що й як робити. Це його улюблене діло. Та хіба ще хто заріже так, як він, Яків?

– О, правда, правда,-і юрба дядьків потакувала та кивала головами на його слова.-Вже його рука така, золота рука. Як заріже – чисто тобі, живо тобі. А яке сало смашне од нього! Інший заріже, то спаскудить. Ні, краще за Якова ніхто не заріже, ніхто…

– А вже ж він такий у нас уродився щасливий. Золота рука у Якова.

Поважні сусіди мацали свиней, вгадували, скільки буде сала, сперечались, догадувались за ціну, знову мацали і дивилися на Яковову роботу. Ич, чисто й живо, він не поріже собі рук, Яків, брудний і заморений, з краплями поту на чолі, ріс від сусідської шани. І справді, як підходить Різдво, хто свині ріже у всіх уличан? Він, Яків, і на других сотнях він. Всі його знають, знають його руку. І не бере він дорого-навіщо людей кривдити, на його вік вистачить. Усі передріздвяні та передвеликодні дні у нього роботи по горло. Мотається з кінця в кінець. Тоді в нього сезон, за всю зиму сезон, жнива. А рука до того натрудиться, до того намокнеться, до того рука та нараниться, що потім як колода візьметься корою і ниє довго та болить, ця “золота рука”. А проте ні мороз, ні огонь її не бере. І рани у нього, як каже Яків, заживають “як на собаці”.

………………………………………………………………………………………………………

Семена таки оштрафували на п’ятдесят карбованців. Склали протокола й поїхали! Ворота повісили на своє місце.

Скоро поїхали пожежники, як до Семена в двір з’явився дебелий, присадкуватий, рудий чолов’яга. Стурбований і наляканий, він швидко блимав своїми поросячими очицями, на диво малими на опасистому обличчі, бігав ними по всіх і чигав білими поросячими віями. Зразу до Семена: – Ну, що, як?

– Оштрафили.

– Та ну, тебе?

– Ні, тебе…

– Що?!

– Та вже ж не мене, і не Якова, з якої речі я маю платити 50 карбованців.

– П’ятдесят карбованців?! Якове!.

Та Яків не чув, саме переважував свинину. Мотався як ошпарений, з комори на двір і знов у комору, носив, упадав ніби коло свого добра. Удруге рудий не наважився покликати, ще ж не різаних четверо, а другого Якова не знайдеш. – П’ятдесят карбованців,- і рудому занудило.-Гм… ну, хай кінчає, хай кінчає, і поросячі очі на опасистому обличчі недобре насупились, – ні, це Яків, Яків усьому вина. А Яків тим часом причинив комору, випив навхилки пляшку самогонки, взяту набір у сусідки, потяг наспіх ніж об мусат і взявся до другої четвірки.-Ану, хлопці, випускайте тепер уже можна різати на дворі а не душити їх у хліві, тепер уже все одно.

Випустили. Троє невеличких, а четвертий – здоровий кнур. Кілька чоловік, що лишилися в дворі і гомоніли, попихкуючи цигарками, коли вгляділи кнура,-аж ахнули. Цікаво, як хлопці упораються з ним.-Ото кнуряка, пудів з двадцять. Яків і сам пошкодував, що випустив, та тепер уже не поправиш.

А кнур тим часом, поки там управлялися з трьома, другими, встиг поперевертати всі цеберки, виламати палісадник коло хати, поїсти замерзлі поросята, допіру викинуті в поросної свині, і гасав по дворі. Він був страшний – боки позападали, щетина на спині наїжилася, а трубив кнур, як контрабас: брав у октаву, то нижче то вище.

– Тю, який скажений, як бугай, хай ти сказишся! І дядьки поступалися коли „бугай” пробігав мимо. – Там ікли самі по два вершки. Таких хіба з гармати стріляти.

І розігралася цікава баталія. Сусіди набоялись правда, але й насміялись досхочу. А Яків…Яків – як і завжди зі своєю рукою.

Упоравшись із трьома, всі четверо – Яків та ного помічники перепочили. Яків зсунув шапку на потилицю, витер рукавом піт з чола і, підперезався тугіше товстою мотузкою: А ну, хлоп’ята, тепер цього чорта, покажіть но, що то ви вмієте.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Багряний Іван Павлович Рука

Categories: Твори з української літератури

Links