Кам’яний хрест як художній символ трагізму життя бідняка

Життя взагалі складна річ, а особливо життя селянина-бідняка. Тягне він її, начебто коня на гору, спотикаючись і ледь дихаючи. І все-таки таки живе й хоче жити на рідній землі – там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогаду. Важко йому розставатися з рідною домівкою, навіть із обридлої, але таким дорогим пагорбом, не хоче він шукати щастя в іншім місці, хоча життя й діти вимагають цього. Саме про цьому й пише у своїй новелі “Кам’яний хрест” В. Стефаник.

Земля для селянина – наймиліше слово, хоча вона не м’яка

й не дарує багаті врожаї. Проте, він любить і поважає її, адже вона його годувальниця. Була й в Івана Дидуха така “годувальниця”, що складалася з високого пагорба, найвищого й саме гіршого на все Село. Але що ж робити, якщо така спадщина залишили батьки. Спасибі їм і на тім! Важко працював на цьому пагорбі Іван Дидух, так працював, що навічно залишився зігнутим, начебто навпіл переламаним. Так і прозвали його Переламаним. Був у нього тільки один кінь і маленький візок. Тяг нагору той візок так, що й жили від напруги виступали. Доля не посміхалася йому. Говорить він сам про себе: “Я – ціле тіло мозоль, кістки старезні,

що коли їх зведеш разом, те десять разів ойкнеш”. Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони й намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося. Але Іван Дидух не вірить у те, що є десь такий “обіцяний рай”. Звиклий важко працювати, він, проте не хоче кинути свій “пагорб найвищ і найгірший”, тому що віддав йому, здається, вся свою життя. Тільки угоди синів і дружини змушують його їхати в Канаду. Їдучи, Іван Дидух залишає на піщаному своєму пагорбі кам’яний хрест, начебто пам’ять про себе. Він уважає, що, їдучи в далекий край, залишає своє серце, свою частину роду на цій землі. Все життя працювали на ній його діди-прадіди, працювали й полягли з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… “два роки нічого в будинку не говорилося, лише Канада та й Канада”.

Невідомо, що чекає Дидуха в Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, тому що стояв так, що “слова не міг сказати”. Дивно, що навіть той пагорб, що забрал в Івана Дидуха всі сили й здоров’я, і все життя здаються йому “втраченим щастям”, єдиним зв’язком між минулим і майбутнім. А “кам’яний хрест” виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного положення, коли людин не чекає щастя на рідній землі й не вірить, що знайде його на чужині. Рвуться зв’язки між селянами, які прожили все життя на одному місці, саджаючи й вирощуючи хліб. Хтось із них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дидух, їдучи в далекий шлях, починає танцювати, щоб заглушити щиросердечний біль. Але, здається, що й сам танець – згусток болю й розпачі разом зі слізьми: “Здавалося, що горі людське дунайську загату розірвало б – такий був плач”. Коштує на найвищому пагорбі кам’яний хрест. Він не просто коштує; він розмовляє з нами своїм тихим голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він – це начебто пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина. Він – символ трагізму життя українського селянина-бідняка. Давно вже немає цієї людини, що встановив його, а він все коштує, як спогад про біль, розпач і сумом за рідною землею


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кам’яний хрест як художній символ трагізму життя бідняка

Categories: Нові твори

Links