Йоганн Вольфганг Гете Вірші в перекладі Михайла Ореста
Йоганн Вольфганг Гете
Вірші в перекладі Михайла Ореста
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995
Границі людства
Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю,-
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в груді.
Ні, бо не сміє
З Богом рівнятись
Жадна людина.
Вгору вона знесеться
I зір небесних
Торкнеться чолом,-
Але опори ніде
Стопи не найдуть непевні,
Хмари і вітер.
А стоячи твердо
Міцними кістьми
На утриваленій добре,
Держкій землі,
То мало її,
Щоби дубів
Чи тільки лози
Впoрівень бути.
Що відрізняє
Богів од людей?
Що хвилі без ліку
Пливуть од вишніх,
Вічна ріка:
Нас хвиля підносить,
Покриває нас хвиля,
I тонемо ми.
Коло мале
Наше життя обняло,
I всі покоління
Тривало вкувались
В буття свойого
Ланцюг безконечний.
Ганімед
О, як ранковим блиском
Ти все затопила кругом,
Весно, кохана!
Стобарвним любовним блаженством
Горнеться серцю моєму
Вічних
Святе почуття,
Красо безконечна!
О, як обняти тебе
Цими руками!
Ах, на грудях твоїх
Лежу я в томлінні,
I квіти твої, і трави
Горнуться серцю моєму.
Спрагу мою
Палаючу студиш ти,
Вітре ранковий, милий!
Любовно з туманного долу
Кличе мене соловей.
Іду! Я йду!
Куди? Де путь?
Вгору! В висоти путь!
Пливуть здаля оболоки,
I клоняться вниз оболоки
Взяти тоскну любов,
Взяти мене!
На вашій груді
В висоти!
Обнявши, обняти!
В висоти, до лона твого,
Вселюблячий Отче!
З циклу “Римські елегії”
І
Мов, о каміння, до мене, речіть ви, палати високі,
Вулиці, слово скажіть! Генію, знак свій подай!
Так, одушевлене все, що в стінах твоїх є священних,
Риме довічний,- воно ще лиш для мене мовчить.
О, що за шепіт лунає, в котрому вікні я побачу
Любе створіння, яке палом мене освіжить?
Ще не прознав я доріг, на яких я, від неї й до неї
Ходячи раз попри раз, час дорогий розточу.
Я оглядаю церкви і палаци, руїни й колони,
Наче розсудливий гість в добропристойній путі.
Буде небаром по всьому. Зостанеться храм ще єдиний,
Храм лиш Ерота – і він прийме прихильні серця.
I хоч ти світом єси, о Риме, але без любові
Світом не був би цей світ, Римом не був би і Рим.
VIII
Повість я чую від тебе, кохана, що роки дитинства
Не до вподоби була людям і матері ти,
Поки не виросла, тихо розвившись; я повісті вірю:
Ти особливим дитям мала з’явитись на світ.
Також і цвіт винограду не є показним; але будить
Ягода спіла його захват людей і богів.
IX
Грає осінній вогонь в по-сільському затишнім каміні,
Вгору, глодаючи хмиз, з тріском – як швидко! – летить.
Втішить мене він сьогодні: бо перше, ніж в вугілля темне
В’язка обернеться дров, в попелі іскра замре.
Люблена прийде моя. Спалахнуть тоді хмиз і поліна,
Святом блискучим для нас стане отеплена ніч.
Вранці вона діловито покине ліжницю любові
I, бистрорука, вогонь збудить у попелі знов.
Бо перед іншими Амор власкавив прислужливу даром:
В попелі стихлу блідім радість будити нараз.
X
Цезар, і Гайнріх, і Фрідріх, і сам Олександер, Великі,
Слави своєї дали б часть половинну мені,
Щоб на одну лише ніч відступив би я кожному ложе;
Держить їх, бідних, проте Орку потуга тверда.
Отже, радій, о живущий, любов’ю огрітому місцю,
Поки бігучу стопу Лета не зросить тобі.
XIV
“Хлопче, вогонь засвіти!” – “Ще не темно! Віконниць не руште!
Пощо олію і гніт нам витрачати за дня!
Бо не за гори, лише за доми заховалося сонце,
Ще півгодини мине, поки задзвонять церкви”.-
“Йди, о безщасний, і слухайся! Дівчину жду я. Тим часом,
Віснице ночі, потіш, мила лампадо, мене!
XVI
“Любий, чому не відвідав сьогодні ти наш виноградник?
Приобіцявши, я там ждала на тебе сама”. –
“Вже я ввійшов був, найкраща; але твого дядька помітив;
Він повертався в кущах пильно то в цей бік, то в той.
Викрався спішно назад я”. – “Якій же омані ти дався!
Бо то опудало, знай, з саду прогнало тебе!
Ми спорудили його з очерету й одежі старої;
Ревне трудилась і я, але на шкоду собі!” –
Воля старого здійснилась: сполохав він вільного птаха,
Що обкрадає, лихий, сад і небогу йому.
З циклу “Античній формі наближаючись”
Герцог Леопольд Брауншвайзький
Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни, – допоки
Рокіт прибою до діл знов не пробудить тебе.
Поміч дай гойну народові! Все, що як смертній людині
Не удалося тобі, ти доверши яко Бог!
Брат і сестра
Сон і дрімоту, що служить богам, попросив до наземних
З неба зійти Прометей: їм щоб потіха була;
Але легке для богів є тяжким для людей: їх дрімота
Нам обернулась на сон, смертю став сон їх для нас.
Спізнане щастя
Все, що природа обдумано між багатьма поділяє,
Поза звичаєм своїм їй, одинокій, дала,-
I, обдарована пишно, божествлена всіми, любові
Приязним даром вона дні ощастила мої.
Виправдання
Жінки не гудь, що не вірна мужчинам і їх покидає;
Знай: то постійного з них пильно шукає вона!
Не був би соняшним наш зір,
Він не спромігся б сонце зріти;
Була б могута в нас не Бога твір,
Як боже нас могло б огнити?
I що, як міти чи закони
Ти в тисячах книжок найшов,
Є тільки вежа Вавілону,
Якщо не в’яже все любов.
Світ бачити є невимовно мило,
Ще ліпший – світ поетів; їхні житла –
Поля багатобарвні; срібно-біло
На них, вночі і вдень, палають світла.
Сьогодні все для мене є чудове:
Гляджу сьогодні я крізь скло любови.
Ти в міріядах можеш форм укритись –
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись –
I всеприявну вчую я тебе.
I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла, впізнаю тебе,
I в пригортанні вод, в їх теплій млості
Я всепестливу впізнаю тебе.
В піднесенні осяйнім водограю,
Всеграюча, я впізнаю тебе;
Стовид свій оболоко розгортає –
Там, о всеобразна, я зрю тебе!
Як ряснокилимно заквітнуть луки,
Всебарвнозоряна, я зрю тебе;
Плющ обвиває мури, многорукий,-
Всеобіймаюча, я зрю тебе.
Як рань запломеніє над горою,
Всерадуюча, славлю я тебе,
Як шир небес кругліє надо мною,
Душе всерозгортальна, п’ю тебе.
Від тебе явне і глибинне знаю,
Всемудра ти, боготворю тебе!
Я сто імен Аллаха називаю –
З них кожне величає і тебе.
Старість
Старість є вельми чемна жона:
Стукає в двері раз пo раз вона,
Але ніхто їй не скаже: “Ввійдіть!”
Вона під дверима, проте, не стоїть,
Клямку підносить і входить нараз
А це грубіянством зветься у нас.
Що вдієш ти з світом? Вже створений він,-
Подумав про все владика причин.
Твій жереб упав, віддайсь течії,
Дорога почата, завершуй її –
I що тут змінити жалям і тужбі!
Вони рівновагу хитають тобі.
День неможливо дневі показати,
Що в муті лиш мутне він відбиває,
I правоти вдягає кожен шати,
I, замість себе, інших він гнуздає.
Тоді устам найліпше є мовчати,
А дух нехай крилиться у безкрає.
Не стане вчора днесь; але еони
То вниз ідуть, то зносяться на трони.
.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)