Йоганн Вольфганг Гете Страждання молодого Вертера

Йоганн Вольфганг Гете
Страждання молодого Вертера
Перекладач: Сидір Сакидон
Джерело: З книги: Гете Й. В. Твори.- К.:Дніпро, 1982- (Вершини світового письменства, том 41)
Все, що тільки можна було дізнатися про долю бідолашного Вертера, я ретельно зібрав і ось кладу перед вами, бо знаю, що ви мене віддаруєте вдячністю. Ви будете захоплюватись його вдачею й розумом, полюбите його і проллєте сльози співчуття над його долею.
Ти ж, юначе, коли потрапиш у таку скруту, як він, знаходь собі втіхи в його стражданнях, і хай тобі ця книжечка стане

другом, якщо ти з своєї вини чи з вини примхливої долі не знайдеш ближчого приятеля.
Книга перша
4 травня 1771 року.
Який я радий, що виїхав! Милий друже, яке дивне людське серце! Покинути тебе, того, кого я так люблю, з ким був нерозлучний, і радіти! Але я знаю, ти пробачиш мені. Хіба ж доля не підтасувала все так, щоб моє чутливе серце не витримало? Сердешна Леонора! I все-таки я не винний! Що я міг удіяти? Сестра її розважала мене своїми примхливими чарами, а тим часом у її бідному серці росла пристрасть до мене, I все-таки, чи зовсім я невинний? Чи не давав я поживи її почуттям? Чи сам не втішався щирими виявами її натури,

з яких ми часто сміялися, хоч сміятися й не було з чого? Чи я не… Та, що то за чоловік, який сам себе звинувачує! Милий друже, обіцяю тобі: я виправлюсь і не мучитиму себе, як завжди мучив, дрібними неприємностями, що їх нам посилає доля. Уживатиму світа, поки літа, а минуле хай іде в непам’ять. Певна річ, ти маєш рацію, мій любий, люди б менше страждали, якби – бозна, чому їх так створено,- не так ятрили свою пам’ять давно минулими прикрощами, замість того щоб спокійно жити собі теперішнім.
Будь ласка, перекажи моїй матері, що її доручення я слухняно виконаю і незабаром пришлю їй про це звістку. Я мав розмову з своєю тіткою і вважаю, що не така вже вона відьма, як її розмалювали в нас. Це весела, жвава, щирої вдачі жінка. Я передав їй материні скарги щодо затримки належної нам частки спадщини. Вона сказала свої причини, а також і умови, на яких ладна була б сплатити все, ба навіть і більше за те, на що ми сподівались. А втім, я не писатиму зараз про це, скажи лише моїй матері, що все буде гаразд. А я, мій любий, на цій дрібній справі знову переконався, що непорозуміння й упередження можуть накоїти в світі більше лиха, ніж підступ і злоба. Принаймні трапляються вони частіше.
А взагалі, я почуваю себе тут прегарно. Самотність у цій райській країні – як коштовний бальзам для мого серця, та ще й до того весна, ця пора юності, щедро вигріває моє зболіле серце. Кожне дерево, кожний кущ розцвітає пишним цвітом, аж хочеться стати метеликом, щоб ширяти в морі їхніх пахощів і живитися їхнім нектаром.
Саме місто не дуже приємне, зате природа навкруги новимовно гарна. Це й спонукало небіжчика графа фон М. закласти сад на одному з пагорбів, що розкидані тут у чудесному безладді і утворюють розкішні долини. Сад звичайний собі, але зразу ж при вході почуваєш, що його планував не фахівець, а чутливого серця людина, яка хотіла сама зажити в цьому втіхи. Чимало сліз уже пролив я по небіжчикові, сидячи в занедбаній альтанці, його улюбленім колись місці, що стало тепер милим і для мене. Скоро я буду господарем цього саду, бо за цих кілька днів садівник дуже прихилився до мене, та йому й не зле буде від цього.
10 травня.
Всю мою душу пойняла дивна радість, схожа на чудові весняні ранки, якими я від щирого серця втішаюсь. Я тут сам-самісінький і радію, що живу в цих краях, які й створені для таких душ, як моя. Я такий щасливий, мій друже, так безоглядно поринув у це спокійне буття, що навіть моє мистецтво страждає на цьому. Я тепер не міг би намалювати жодної рисочки, а проте ніколи не відчував себе більшим художником, як саме цієї хвилини. Привітна долина навкруги оповита імлою, полудневе сонце осяває тільки верхів’я лісу, а всередині в ньому панує непроглядна темрява, бо в цю святиню можуть прокрастися хіба лиш окремі промені. Я лежу у високій траві біля дзвінкого струмочка, припавши до землі, і бачу коло себе тисячі розмаїтих билинок, чую, як біля самого серця мого поміж стеблинами ворушиться маленький світ незчисленних, незбагненних створінь, різних за формою хробаків і комашок, а навколо відчуваю присутність всемогутнього, який створив усіх нас за своєю подобою, віяння вселюблячого, що дарує нам вічне блаженство. Мій друже, в очах моїх темніє, а світ навкруги і небо над головою входять у мою душу, наче образ коханої. I я думаю у знемозі: “Ох, якби можна було змалювати, втілити в картину все те, що так повно, так тепло живе в тобі, щоб воно стало дзеркалом душі твоєї, як і душа є дзеркалом предвічного бога!” Але, друже мій, я знемагаю від навколишньої пишноти, гину під її прекрасним тягарем.
12 травня.
Не знаю, чи в цих краях ширяють обманливі духи, чи, може, то винна палка, неземна фантазія мого серця, що все навкруги здається мені раєм. Тут, біля самого містечка, є криниця, проста криниця, яка причарувала мене, наче Мелузіну та її сестер. Спустившись з невеликого пагорка, потрапляєш під склепіння, звідти східців двадцять ведуть униз, де з мармурової скелі б’є чиста, як сльоза, вода. Невеличкий мур зверху, ніби цямрини, високі дерева навколо, густа тінь, прохолода – все це має в собі щось привабливе, навіть таємниче. Жодного дня не минає, щоб я не просидів тут якусь часинку. Сюди приходять з міста дівчата по воду – таке просте й потрібне діло, за давніх часів навіть царські доньки не гребували ним. I, коли я сиджу тут, переді мною ніби оживають картини тієї сивої давнини, я немов бачу, як наші предки знайомились і сватались біля криниці, як доброчинні духи витали над криницями та джерелами. О, хто не зможе цього відчути, той, мабуть, ніколи не пив у літню спеку після важкої мандрівки холодної води з криниці.
13 травня.
Ти питаєш, чи прислати мені мої книжки? Друже, богом-світом прошу тебе, дай мені спокій з ними! Я більше не хочу, щоб мене навертали, бадьорили, надихали. Моє серце й так нуртує в грудях. Мені потрібен колисковий спів, і я знайшов його вдосталь у своєму Гомерові.
Як часто я намагаюсь заспокоїти свою збурену кров, бо такого мінливого, такого неспокійного серця, як моє, ти ще не бачив. Любий! Та й чи треба тобі це казати, коли ти сам так часто терпів від цього, спостерігаючи, як швидко я переходив від смутку до нестримних веселощів, від солодкої меланхолії до згубної пристрасті. Тому я й плекаю своє серденько, немов хвору дитину, задовольняю всі його забаганки. Але про це нікому ані слова, бо є люди, що будуть мені й за це докоряти.
15 травня.
Прості люди з містечка вже знають мене й люблять, особливо діти. Але спершу, коли я хотів до них приєднатися і приязно заходив з ними у розмову, то деякі думали, що я хочу поглузувати з них, і намагалися досить грубо спекатись мене. Але я не ображався, тільки ще болючіше відчував, як і не раз до того, що люди з певним становищем завжди холодно тримаються осторонь від простого народу, наче бояться принизити себе, наблизившись до нього. А то бувають і такі легкодумні, лихі дотепники, що ніби й прихиляться до бідолашного народу, та лише для того, щоб показати ще більше свою зверхність.
Я добре знаю, що ми не рівні і рівними бути не можемо. Але стою на тому, що той, хто вважає за потрібне триматись оддалік від так званого простолюду, щоб зберегти свою гідність, чинить так само ганебно, як і боягуз, що ховається від свого ворога, щоб не підкоритись йому.
Недавно прийшов я до криниці й застав там молоду дівчину, служницю. Вона поставила свій дзбан з водою на долішню сходинку й дивилася, чи не йде котрась із її товаришок, яка б допомогла їй завдати дзбан на голову. Я спустився вниз і подивився на неї.
– Допомогти вам, дівчино? Вона вся аж зашарілась.
– Ой, що ви, паничу,- відповіла вона.
– Та не соромтесь!
Дівчина поправила кружок на голові, і я допоміг їй. Вона подякувала й пішла вгору східцями.
17 травня.
Я вже маю тут чимало знайомих, але відповідного для себе товариства ще не знайшов. Я й сам не знаю, що в мені є привабливого для людей; багато з них люблять мене, прихильні до мене, і мені завжди стає сумно, коли наші шляхи швидко розходяться. Якщо ти запитаєш, які тут люди, я відповім: такі, як і повсюдно.
Люди скрізь однакові. Більшість їх майже весь час працює, щоб прожити, а як залишається вільна хвилинка, то вони її так бояться, що беруться за все, аби її швидше згаяти. О доле людська!
Але народ тут дуже добрий. Коли я часом даю собі волю і ділю з ним ті радощі, які даровано людям,- відверто й щиро жартую біля щедро накритого столу, влаштовую при нагоді прогулянку, танці абощо, то й сам оживаю душею, якщо не згадую, що в мені даремно гине стільки інших сил, які я мушу старанно приховувати. Ой, як мені від цього стає важко на серці! Та що вдієш,- ніхто нас не розуміє.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Йоганн Вольфганг Гете Страждання молодого Вертера

Categories: Твори з української літератури

Links