Іван Васильович на балі й після балу (по оповіданню “Після балу”)
В образі Івана Васильовича – героя рассказа “Послу балу” – Л. Н. Толстой показав нам типової людини того часу, студента, можна сказати, обивателя, що коштує осторонь від більших справ, що живе скромно й нічим не відрізняється від інших зовні. Разом з тим за цією безликою фігурою коштує щось більше: через образ Івана Васильовича Толстій показує відношення (яким воно “должале бути”) кожного чесного й чималого человека до того, що діється в країні. Письменник гнівно викриває в доступній і витонченій формі пороки того часу, коли був
Саме для того, щоб показати подібність між минулим і сьогоденням. Але звернемося до оповідання. У той час ( 40-е роки XIX століття) Іван Васільевич був студентом в університеті, “вазілим і жвавим малим, так ще й богатим”. Увесь свій час він віддавав
Любив він вечори й бали, добре танцював і, по менінию дам, був просто красень Загалом, він не відрізнявся від інших молодих людей своєго часу – був так же легковажний і зовсім не думав про моральний катігориях, про державні справи, про філософских істинах. Останній же час його душу цілком займала любов: він був безумно захоплений дочкою полковника Б. Варенькой – писаною красунею, за якої доглядали багато кавалерів. Трапилося так, що Іван Васильевич був запрошений на бал до одному богатому камергерові, губернському предводителю дворянства, добродушному дідкові. Бал був шикарним: грала гарна музика, був накритий дивовижна вечеря, але головне – серед гостей була Варенька Б., що особливо радувало Івана Васильовича От почався бал, Іван Васильович майже увесь час танцював з Варенькой. Вона посміхалася йому, і він був счастлив своєю любов’ю. Він дуже нервував, когтак танцював не зі своєю обраницею, і всігда дивився в її сторону, начебто на свою пару.
Іван Васильович не знав, чи любить Варенька його, але почитав за щастя своє власне почуття. Цією своєю любов’ю він був повностью упоєний, він любив, здавалося, увесь світ, всіх гостей, господарку у фероньерке, батька Вареньки, буквально всіх Захват, радість, любов і щастя перемішалися в його душі, і він перебував на верху блаженства. І Варенька була прихильна, що тільки повеличивало щастя.
Особливе враження зробив на Івана Васильовича батько Вари – “ставний, високий і свіжий старий” з рум’яною особою, бакенбардами, підведеними до вусів і “зачесаними вперед височками”. Він посміхався, груди його були прикрашені орденами, “він був військовий начальник типу старого служаки миколаївської вивиправлення”. Коли господарка вмовила його пройтися в танці з дочкою, він згадав молодість (раніше він непогано танцював) і, незважаючи на свої роки, з достоїнством, граціозністю й добірністю виконував всі “па”. Дочка була щаслива, коли їм аплодували: вона искренне любила свого батька, і її любов передавалась через неї й до Івана Васильовичу.
Особливийале розчулювали його чоботи полковника Б. – старомодні, із квадратними носами. Дивлячись на ці чоботи, Іван Васильович подумав, що він не заказивал собі нових чобіт, щоб пишнее одівать свою дочку. Івана Васильовича дуже тронула ця турбота.
Він щиро полюбив батька Вареньки. І от кінчений бал Попрощавшись із Вареньякий, Іван Васильович уже над ранок відправився додому. Намагаючись заснути, він розумів, що йому не до сну: почуття любові до Варі переповнило його.
Про неї він тільки й думав, нею тільки й жив. Іван Васильович вирішив відправитися назад, до дому В. , побачити неї, може бути, ще раз. Він вийшов з будинку. Погода стояла як на масницю, але трохи похмура, нудна, сира. (Тут Толстой застосовує прийом нагнетания, підводить читача ккульминации.
Слова “похмура”, “чорна” повторюються нескільки разів.) Підходячи до будинку Б., на пустирі Іван Васильевич побачив щось чорне, страшне. Грала вересклива, жахлива музика. Іван Васильович подумав було, що це навчання, але, підійшовши ближче, зрозумів у чому справа. Між двома рядами солдатів у шинелях ун тер-офіцери вели прив’язаного до прикладів татарина-солдата.
Його ганяли “крізь лад” за втечу. Удари, нещадні й сильні, прорушивались на спину його, що ставшиляла собою якесь криваве місиво. Татарин стогнала, падав, його піднімали, сипалися удари, верещала флейта.
А поруч випливала висока фігура військового, шедшего твердою й упевненою ходою, що здалася Іванові Васильовичу знайомій. Це був батько Вареньки. Парубок став свідком жахливої сцени: за те, що один солдат слабко вдарив, полковник став бити його по особі. Після всього побаченого Іван Васильович не пішов до Б. Він міцно задумався: чому полковник, добрий і веселий на балі, так поступив?
Може бути, так і потрібно? Іван Васільевич так і вирішив, але усередині його бушував протест. Незважаючи на всі виправдання, він не зміг більше мріяти про кар’єр військового (і не став їм згодом), навіть чомусь охолонуло його почуття до Вареньке. Що ж криється за цим?
Зовні погодившись і примирившись із учинками полковника, з порядками того времени, Іван Васильович не міг забути це й простити. Совість кожної людини подсказивает йому, як потрібно надходити. Так підлогичилось і з Іваном Васильовичем, що відбийлось на всій його подальшій долі. Основна ідея оповідання Толстого така: навіть не вирішуючись повстати відкрито, людина повстає внутрішньо проти жахливих порядков, беззаконь і пережитків минулого, не померлих і внастоящем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)