Іван Васильович на балі й після балу ( по оповіданню Л. Н. Толстого “Після балу”)
Іван Васильович – герой оповідання Л. Н. Толстого “Після балу” – типовий представитель свого часу, студент, обиватель, що коштує осторонь від більших справ, живущий скромно й нічим не відрізняється від інших. Разом з тим за цієї безликої фігурій коштує щось більше: через характер Івана Васильовича Толстой показує відносіння (яким воно повинне бути) кожної чесної й чималої людини до того, що діється в країні. Іван Васильович-Оповідач з’являється перед нами побіленим сивинами, багатодосвідченим, що прожила чимале життя чолостоліттям,
Прийом ретроспекції дозволяє пісателю підкреслити подібність між прошлим і сьогоденням У той час ( 40-е роки XIX століття) Іван Васільевич був студентом в університеті, “веселим і жвавим малим, так ще й богатим”. У с е свій час він віддавав розвагам так веселим пригодам (а іноді й навчанню). Любив він вечори й бали, добре танцював і, на думку дам, був просто красень. Загалом, він не відрізнявся від інших молодих людей свого часу – був так само легковажний
Бал був шикарним: грала хорошая музика, був накритий дивовижна вечеря, але головне – серед гостей була Варенька Б., що особливо радувало Івана Васильовича. От почався бал, герой майже увесь час танцевал з Варенькой. Вона посміхалася йому, і він був щасливий Парубків дуже періживав, коли танцював не зі своєї вибранийницей, і завжди дивився в її сторону, начебто на свою пару. Іван Васильович не знав, лю чибіт Варенька його, але почитав за щастя своє власне почуття.
Цієї своєї любовью він був повністю упоєний, він любив, здавалося, увесь світ, всіх гостей, господарку у фероньерке, батька Вареньки, буквально всіх. Захват, радість, любов і щастя перемішалися в його душі, і він перебував на верху блаженства. Особливе враження зробив на Вербана Васильовича батько Вари – “ставний, високий і свіжий старий”, з рум’яною особою, бакенбардами, підведеними до вусів і “зачуханими вперед височками”. Він посміхався, груди його були прикрашені орденами, “він був військовий начальник типу старого служаки миколаївської постави”. Коли хозяйка вмовила його пройтися з дочкою, він згадав молодість (раніше він непогано танцював), і, незважаючи на свої роки, з достоинством, граціозністю й добірністю виконував усе па.
Дочка була щаслива, когтак їм аплодували: вона щиро любила свого батька, і її любов передавалася через її й до Івана Васильовичу. Особливо розчулювали його чоботи полковника Б. – старомодні, із квадратними носами. Поговаривали, що він не замовляв собі нових чобіт, щоб пишнее одягати свою дочку.
Івана Васильевича дуже торкнула ця турбота Він искренне полюбив батька Вареньки. І от кінчений бал. Попрощавшись із девушякий, Іван Васильович уже над ранок отправляется додому. Намагаючись заснути, він розуміє, що йому не до сну: почуття любові перепівнило його.
Про неї він тільки й думає, нею тольдо і живе. Іван Васильович вирішує отправитися назад, у будинок Б. , побачити предмет своєї любові, може бути, ще раз Він вийшов з будинку. Погода була неякдо похмура, нудна, сира. (Тут Толстій підводить читача до кульмінації. Слова “похмура”, “чорна” повторюються кілька разів.
) Підходячи до будинку Б., на пустирі Іван Васільевич побачив щось чорне, страшне. Играла вересклива жахлива музика. Іван Васільевич подумав було, що це навчання, але, подійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Між двома рядами солдатів у шинелях ун тер-офіцери вели прив’язаного до прикладам солдата-татарина.
Його проводили крізь, лад за втечу. Удари, нещадн і сильні, обрушувалися на його спину, доторая являла собою якесь дахувитті місиво. Татарин стогнав, падав, його піднимали, сипалися удари, верещала флейта. Герой побачив військового, шедшего твердою й упевненою ходою, і його фігура показулась Іванові Васильовичу знайомій.
Це був батько Вареньки. Парубок став свидетелем жахливої сцени: за те, що один солдат слабко вдарив, полковник став бити його по особі. Після всього побаченого Іван Васильович готовий був упокоритися, але в його душі все протестовало. Він не зміг більше мріяти про карьере військового (і не став їм впоследствии), навіть чомусь охолонуло його почуття до Вареньке.
Зовні погодившись і примирившись із учинками полковника, з порядками свого часу, Іван Васильович не міг виправдати страшне насильство. Совість кожного человека підказує йому істину. Так вийшло й з Іваном Васильовичем, що відбилося на всій його подальшій долі. Основна ідея Толстого така: навіть не вирішуючись повстати відкрито, людина восстает внутрішньо проти жахливих порядків, беззакония й сваволі
(2 votes, average: 3.00 out of 5)