Інтелектуальна сатира в творчій спадщині Італо Кальвіно
МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР
Інтелектуальна сатира в творчій спадщині Італо Кальвіно
(1923-1985)
Італо Кальвіно помер більше ніж двадцять років тому. Але і до сьогодні не вщухали дискусії стосовно того, ким вважати Кальвіно: сюрреалістом, майстром фантазії, структуралістом, сучасним постмодерністом. Гор Відал називав його “справжнім реалістом”, підтверджуючи це словами самого письменника, який вважав, що “тільки надійна прозова основа дає початок творенню;
Письменник не залишив нам автобіографії (в повному розумінні слова). Якось він сказав: “Ви запитуєте мене про мої біографічні дані – саме про те, що завжди бентежило мене. Дати, навіть ті, що занесені в офіційні папери, то приватне, що має людина, й тому відкрито говорити про них – майже те саме, що розповідати про це психоаналітикові”.
Народився прозаїк
На початку Другої світової війни письменник був мобілізований до війська як член партії “молоді фашисти”, до якої його примусили вступити. У 1940 році він брав участь в окупації Французької Рив’єри.
Батьки Кальвіно мали бажання, щоб старший син (молодший, Флоріано, згодом став геологом зі світовим ім’ям) пішов їхнім шляхом. Тому з 1942 року майбутній класик літератури вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором кафедри тропічних культур. З 1943 року, після окупації країни фашистами, брав активну участь у італійському Русі Опору, у 1944 вступив до Комуністичної партії. Після закінчення війни в 1945 році письменник отримав вчену ступінь з англійської літератури в Туринському університеті і звернувся до літературної творчості. Впродовж навчання і після його закінчення Кальвіно співробітничав із тижневиком “Політекніко”, редактором якого був на той час Еліо Вітторіні, і з “Уніті” – газетою італійських комуністів. Він розпочав працювати у видавництві “Ейнауді”, де познайомився з Чезаре Павезе, з яким його в подальшому пов’язувала щира дружба. Творчість Вітторіні та Павезе справила певний вплив на становлення Італо Кальвіно як письменника.
Перші твори І. Кальвіно – роман “Стежка павучих гнізд” (1947), збірка новел “Останнім прилітає крук” (1949) – були написані під впливом неореалістичної естетики і присвячені змалюванню буднів та героїчної боротьби з нацистами італійських партизанів. Головну увагу при цьому письменник зосередив на морально – етичних проблемах виховання патріотичної свідомості простих італійців – учасників Руху Опору. Уже в цих творах прослідковувалося тяжіння Кальвіно до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності. Цей прийом став провідним у його творчості.
Усього за 20 днів, у грудні 1946 року, він написав роман “Стежка павучих гнізд”, який 1947 року вийшов друком тиражем у 6000 примірників і того самого року отримав премію “Річчоне”.
Наприкінці 40-х років І. Кальвіно співпрацював з рядом італійських газет, у 1950 році займав посаду редактора у видавництві “Ейнауді” й не переставав писати та друкуватися: “Роздвоєний віконт”, “Аргентинська мурашка” (1952), “Вступ до війни” (1954), “Італійські казки” (1956).
У серпні 1957 році письменник вийшов зі складу Комуністичної партії у зв’язку з тим, що “протиріччя між ним та партійним керівництвом заважали йому брати участь у будь-якій формі політичного життя”. Того ж року побачили світ два його твори – “Барон на дереві” й “Спекуляція в будівництві” (Премія Вієреджо). У 1959 році Італо Кальвіно завершив роботу над романом “Неіснуючий лицар”. Згодом за трилогію “Наші предки” (“Барон на дереві”, “Роздвоєний віконт”, “Неіснуючий лицар”) письменник отримав премію “Багутта”.
У 50-х роках Кальвіно написав ряд творів, у яких звернувся до актуальних проблем італійської дійсності. У повістях “Будівельна афера” (1957), “Хмара смогу”
(1958) він відобразив стрімку індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприймалася крізь свідомість інтелігента, для котрого хмара смогу стала символом небезпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій у сучасному суспільстві.
У цей час у творчості письменника намітився відхід від принципів неореалізму. Натомість посилилася увага до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири: філософсько-алегорична романна трилогія “Наші предки”. У романах, що увійшли до складу цієї трилогії, – “Розполовинений віконт” (1952), “Барон на дереві” (1957), “Неіснуючий лицар”
(1959) на матеріалі сатирико – фантастичної інтерпретації історії Кальвіно порушив ряд гострих етичних проблем сучасності. Це проблема добра і зла, роздвоєння особистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема та суть моральних зобов’язань, відчуженння людини від суспільства тощо. У такому ж філософсько-фантастичному з елементами інтелектуальної сатири аспекті були написані й збірки оповідань Кальвіно – “Космікомічні оповідання” (1965), “Нульовий момент” (1967), у яких йшлося про космогонічні процеси, пов’язані з виникненням планет, розвитком Всесвіту, людської цивілізації. У циклі гумористичних оповідань – притч “Марковальдо” (1963) письменник змалював долю простої людини в сучасному суспільстві.
У 1962 році І. Кальвіно одружився з перекладачкою Естер Джудіт Зінгер. Одруженим, з 1967 року і майже до кінця життя, він з дружиною й дочкою Джованною мешкав у Парижі, час від часу відвідуючи Турин, Мілан та Рим. Саме в Парижі прозаїк захопився науковими розробками в галузі структуралізму та семантики. Тут він близько зійшовся з теоретиками літератури Клодом Леві Стросом, Роланом Бартесом та письменниками, що входили до гуртків “Тель Кель” та “Уліпо”. Написав 1967 року на прохання лондонської “Тайме” статтю “Філософія і література”, в якій виклав своє бачення проблеми відносин між філософією та літературою, торкнувшись також теми “література – наука”. У цей час він перекладав книгу Раймона Кено “Блакитні квіточки”. Здавалося, літературні пошуки автора дуже зацікавили Кальвіно. У часописі “Нова течія” він надрукував статтю “Нотатки про художню прозу як комбінований процес”.
Того ж 1967 року І. Кальвіно на сторінках газет у статтях “Італійська мова поміж інших мов” та “Антимова” полемізував з П’єром Паоло Газоліні щодо шляхів розвитку сучасної італійської мови. Дискусії точилися довкола таких важливих питань, як виживання діалектів, поширення неологізмів, психологія мови та нагальна потреба в спільній для всієї країни національній мові.
Інтелектуально-філософська інтерпретація семіотичної теорії знаків, символів, кодів знайшла відображення в романах “Таверна перехрещених доль” (1969), “Невидимі міста” (1972), “Якщо мандрівець однієї зимової ночі” (1979), “Паломар” (1983). До збірки “Під ягуаровим сонцем” повинні були увійти розповіді про органи чуттєвого сприйняття людини, але Кальвіно встиг написати лише про три з них: смакові, слухові, нюхові. Посмертна збірка з п’яти автобіографічних есе “Шлях до Сан-Джованні” вийшла друком у 1993 році.
У 1975 році Американська академія обрала Італо Кальвіно своїм почесним членом. Цього ж року він надрукував роман “Якщо мандрівець однієї зимової ночі”. Відтак письменник знову жив у Римі. Він часто виступав з лекціями у Франції та США. Отримав орден Почесного легіону за внесок у розвиток культурних стосунків між Францією та Італією. 1983 рік був дуже напруженим для Італо Кальвіно: він редагував два томи італійських казок XIX ст., видав роман “Паломар”, багато написав для періодики, виступав з лекціями.
У квітні 1985 року прозаїк здійснив подорож до Аргентини, підготував цикл лекцій, з якими збирався виступити в Гарварді. Ця книга під назвою “Шість нотаток на наступне тисячоліття” була видана посмертно в 1987 році. В Італії під назвою “Американські лекції” збірку було опубліковано 1988 року. У цій праці письменник окреслив своє бачення ідеальної літературної моделі, позитивними якостями якої, на його погляд, мусили бути “легкість, швидкість, точність, наочність, множинність, логічність”.
На початку вересня 1985 року Кальвіно разом з аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом, із творчістю яких, на думку дослідників, його проза мала чимало спільного, брав участь у конгресі з питань фантастичної літератури, який відбувся в Іспанії.
А вже 6 вересня 1985 року його забрали в лікарню італійського містечка Сієна. Там він і помер від крововиливу 19 вересня 1985 року.
Українською мовою окремі твори І. Кальвіно переклали А. Перепадя, О. Помаранська та ін. Помітніе місце серед творчого набутку І. Кальвіно зайняв роман “Паломар”.
Він став останнім романом Італо Кальвіно. В одному з примірників, який автор подарував Гору Відалу, він зазначив: “Цей роман – це останні роздуми про Природу. Італо”.
Паломар – головний герой його твору Він намагався затримати швидкоплинність миттєвості існування: “Якщо час має дійти кінця, то його можна описати мить за миттю, і тоді кожна мить, якщо її описувати, тягтиметься й тягтиметься без кінця і краю”. Тому герой прийняв рішення взятися до опису кожної миті свого життя, щоб ніколи більше не уявляти себе мертвим.
Герой спостережливий, його увагу привертали лише ті речі, що впадали у вічі повсякчас. Із наполегливісю він намагався дошукатися найменших подробиць. Його дослідження складалися з того, що його увага кожного разу зосереджувалася на якомусь відокремленому явищі, немовби в світі, крім цього, більше нічого не існувало і не існуватиме. Паломару здавалося, що без такого попереднього фокусування жодна форма пізнання була не можлива, проте щоразу виявлялося, що практичне втілення не таке – то й просте, як він вважав. Об’єктивність і нерухомість спостереження перетворилися в оповідання, перипетію, залучення власного “я”. Що більше Паломар обмежив поле досліду, тим більше воно зросло всередині його, тим самим, розкривши перспективи, від яких паморочилася голова, нібито в кожній його точці містилася нескінченність.
Герой був людиною мовчазною, може через те, що надто довго жив в атмосфері, забрудненій неправильним використанням слова. Паломар перехоплював сигнали, що не вкладалися в жоден код, німі діалоги, намагався побудувати таку етичну систему, яка дозволяла б йому якомога довше не розмовляти. Невідомо, чи згоден він був утекти від Всесвіту мови, який заповнював себе самого зсередини і ззовні. Можливо, аби віднайти нитку розмови, що бігла туди, де слова мовчали. Він дослухався до тиші нескінченних просторів, до співу пташок і намагався розшифрувати абетку морських хвиль та трави на моріжку.
Автор у кінці твору змусив читача задуматися: чи здатний той жити в злагоді зі Всесвітом і з самим. Пан Паломар був цілком переконаний, що здатний, принаймні не переставав шукати шлях.
Оповідання “Граф Монте-Крісто” ввійшло у збірку “Ці в нульовому степені” (1967). Мотив для свого твору письменник взяв з назви твору Олександра Дюма “Граф Монте-Крісто”.
Головний герой, від імені якого ведеться розповідь у творі, в’язень Едмон Дантес. Він “бідний, але чесний моряк, що зазнав кривди від правосуддя і втратив у одну мить свободу”. Ув’язнено його в замку Іф, з якого майже неможливо втекти. Сенсом життя стала мрія про втечу із в’язниці. Едмона нічого не цікавило, він лише обдумував план втечі: “У вязаннь є один лише спосіб утечі – згадати або зрозуміти, за яким планом споруджено в’язницю”.
Але складність цього заняття полягала в тому, що герой забув правильне роміщення коридорів, сходинок, камер в’язнів. Дантес розмірковував: “Яким чином здійснити втечу? Ця думка не залишає також і мене. Я зробив чимало припущень щодо топографії фортеці, найкоротшого і найпевнішого шляху до зовнішнього укріплення, звідки міг би стрибнути в море, тож не можу тепер відокремити мої здогади від обгрунтованих досвідом даних. Виходячи з припущень, іноді створюю в своїй уяві такий ясний і докладний опис фортеці, що подумки можу вільно в ній ходити, тим часом як деталі, одержані з того, що бачу й чую, – безладні, суперечливі й повні прогалин”.
Герой кожного дня мав змогу спостерігати за працею ще одного в’язня, камера якого була розташована поруч із камерою героя. Це Фаріа – абат, який, сидячи у в’язниці, роками робив одне і те саме: намагався втекти звідти. Однак наміри його були безрезультатними. Він втратив орієнтацію в просторі: не розрізняв сторін світу і тому дуже часто, копаючи, опинявся в камері Едмона. Герой був вірним своєму методу: зустрівши якесь утруднення, шукав способи, як його усунути, пробував застосовувати якийсь із них, натикався на інше утруднення, шукав іншого способу обійти його і так далі. Фаріа вважав, що, уникнувши всіх можливих похибок і непе – редбачуваних перешкод, можна унеможливить свою поразку: головне – віднайти досконалий спосіб утечі і послідовно здійснити його.
Абат Фаріа хотів втекти ще й тому, щоб розпочати пошуки скарбу на острові Іф.
Італо Кальвіно ускладнив своє оповідання введенням у сюжет твору моменту, що стосувався роботи Олександра Дюма над своїм романом у дванадцяти томах під назвою “Граф Монте-Крісто”. Робота над цим твором просувалася таким чином: двоє помічників розробили можливий розвиток подій, виходячи з кожного окремого пункту, і постачали Дюма змістом усіх варіантів нескінченного надроману. “Дюма вибирає, скорочує, зв’язує, вибраковує, закругляє; коли котрийсь поворот сюжету бажано зберегти з певних причин, але він виключає епізод, що надто припав письменникові до смаку, він намагається сполучити оцупки, розбіжні за походженням, з’єднує їх, як йому заманеться, і домагається зовнішньої цільності різноспрямованих відтінків майбутнього”. Кінцевим результатом став роман “Граф Монте-Крісто”, готовий до друку.
Олександр Дюма, працюючи над своїм романом, ніби закінчув і оповідь про Дантеса і Фаріа. Письменник вигадав два варіанти фіналу твору:
1) Дантес втік із в’язниці, знайшов скарб Фаріа, обернувся на графа Монте-Крісто, з блідим непроникним обличчям, присвятив свою несхитну волю і неосяжні багатства помсті.
2) Фаріа, проломивши стіну, потрапив до кабінету Олександра Дюма. На робочому столі письменника перебрав аркуші і віднайшов розділ про втечу, ту сторінку, без якої всі подальші події роману поза фортецею були неможливими.
Отже, оповідання І. Кальвіно “Граф Монте-Крісто” цікаве за змістом і складне за композицією. Введення в нього вставного епізоду передбачає вдумливе і уважне прочитання.
– казковість;
– фантастичність;
– перенесення подій в умови реального життя;
– використання алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири;
– тяжіння до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності;
– розгляд гострих проблем сучасності: добра та зла, роздвоєння особистості, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема відчуженості людини від суспільства.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)