Сатира в літературі (по творчості М. М. Зощенко)

Російські письменники-сатирики в 20-і роки відрізнялися особливою сміливістю й відвертістю своїх висловлень. Всі вони були спадкоємцями російського реалізму XIX століття. Ім’я Михайла Зощенко коштує в одному ряді з такими іменами в російській літературі, як А. Толстой, Ілля Ильф і Євгеній Петров, М. Булгаков, А. Платонов.

Популярності М. Зощенко в 20-е роки міг позаздрити будь-який маститий письменник Вроссии.

Але його доля зложилася надалі суворо: ждановская критика, а далі – довге забуття, після якого знову пішло “відкриття”

цього чудового письменника для російського читача. Про Зощенко почали згадувати як про письменника, що пише для розваги публіки. Зараз нам добре відомо, що Зощенко був талановитим і серйозним письменником свого часу. Мені здається, що для кожного читача Зощенко відкривається своєю особою гранню

Відомо, що багато хто дивувалися, коли “Пригоди мавпи” викликали на себе гнів чиновників від радянської культури. Але в більшовиків, по-моєму, було вже вироблене чуття на своїх антиподів. А. А. Жданов, критикуючи й знищуючи Зощенко, що висміював дурість і тупість радянського життя, проти власної волі вгадав у ньому великого

художника, що представляє небезпеку для існуючого ладу. Зощенко не прямо, не в чоло висміював культ більшовицьких ідей, а зі смутною усмішкою протестував проти будь-якого насильства над особистістю

Відомо також, що у своїх передмовах до видань “Сентиментальних повістей”, із пропонованим нерозумінням і перекрученням своєї Творчості, він писав: “На загальному тлі величезних масштабів і ідей ці повісті про дрібних, слабких людей і обивателів, ця книга про жалюгідне життя, що йде, дійсно, треба думати, зазвучить для деяких критиків якоюсь верескливою флейтою, якоюсь сентиментальним образливим тельбухом”. Мені здається, що Зощенко, говорячи так, захищався від майбутніх нападок на свою творчість

Одна з найбільше, на мій погляд, значних повістей цієї книги “Про що співав соловей”. Сам автор про цю повість сказав, що вона “… мабуть, найменш сентиментальна із сентиментальних повістей”. Або ще: “А що в цьому творі бадьорості, може бути, кому-небудь здасться обмаль, те це не вірно. Бадьорість отут є. Не через край, звичайно, але є”.

Я вважаю, що таку бадьорість, яку запропонував служителям культу письменник-сатирик, вони сприймати без роздратування не могли. Починається повість “Про що співав соловей” словами: “Але ж” посміються над нами років через триста! Дивно, скажуть, людишки жили. Якісь, скажуть, у них були гроші, паспорти. Якісь акти громадянського стану й квадратні метри житлової площі…”

Ясно, що письменник з такими думками мріяв про більше гідний для людини світі. Його моральні ідеали були спрямовані в Майбутнє. Мені здається, Зощенко гостро відчував зашкарублість людських відносин, вульгарність навколишнього його життя. Це видно з того, як він розкриває тему людської особистості в маленькій повісті про “щиру любов і справжній трепет почуттів”, про “зовсім незвичайну любов”. Мучачись думками про майбутнє краще життя, письменник часто сумнівається й задається питанням: “Так чи буде вона прекрасна?” І відразу малює найпростіший, розхожий варіант такого майбутнього: “Може бути, усе буде безкоштовно, даром.

Скажемо, даром будуть нав’язувати які-небудь шуби або кашне в Гостином дворі”. Далі письменник приступає до створення образа героя. Герой його – найпростіша людина, і ім’я в нього пересічне – Василь Билинкин. Читач чекає, що автор зараз почне висміювати свого героя, але ні, автор серйозно оповідає про любов Билинкина до Лізи Рундуковъй. Всі дії, які прискорюють розрив між закоханими, незважаючи на їхню сміховинність (винуватець – недоданий невестиной мамашей комод), я вважаю, все-таки – сімейна серйозна драма

У російських письменників-сатириків взагалі Драма й комедія існують поруч. Зощенко як би говорить нам, що, поки такі люди, як Василь Билинкин, на питання: “Про що співає соловей?” – будуть відповідати: “Жерти хоче, від того й співає”, – гідного майбутнього нам не видать. Не ідеалізує Зощенко й наше минуле. Щоб у цьому переконатися, досить прочитати “Блакитну книгу”. Письменник знає, скільки вульгарного й жорстокого за плечима людства, щоб можна було враз від цієї спадщини звільнитися. Але я вважаю, що об’єднані зусилля письменників-сатириків 20- 30-х років, зокрема тих, кого я називав на початку свого твору, відчутне наблизили наше суспільство до більше гідного життя


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Сатира в літературі (по творчості М. М. Зощенко)

Categories: Нові твори

Links