Глібов Леонід Іванович Вовк і Кундель
Бурмило Кундель вирвався на луг –
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить –
Назустріч Вовк біжить.
Бурмило витріщивсь і став брехати
– Стій!- крикнув Вовк.- Чого свариться нам!
Ось не дурій, дай покій ти зубам!
Я хочу щось тобі сказати.-
Замовк Бурмило, бо злякавсь,
А той до нього знов озвавсь:
– Чим винен Вовк, що сіна не вживає,
Трави не їсть, м’ясця бажає?
А де ж того м’ясця узять?
Не довелось Вовкам хазяйнувать,
Так поневолі треба красти,
Щоб не пропасти;
Буває – ніч і дві і там, і там нюхнем,-
І вернемось, як кажуть, порожнем.
Погане, я чував, життя собаче,
Недобре ж і Вовкам…
Ти знаєш, що надумав я, земляче?
Побратаймось, на заздрість ворогам!
Не хочу знаться з вовчою бідою,
Піду і я з тобою,
І будем жити ми
Братами між людьми.
– А що ж,- на се сказав Бурмило,-
Хоч і диковина, а добре діло;
Ми будем жити в курені;
Спокійно і тобі, і веселіш мені;
Тебе там будуть годувати,
Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…
Ходім мерщій,
Щоб часу не теряти.-
Побачив Вовк на шиї ретязок,
– Се що, пита,- у тебе за значок? –
Бурмило став хвостом виляти.
– Се,- каже,- щоб… ланцюг чіпляти…
– Ланцюг?! – Вовк здивувавсь.- На прив’язі
Живеш,
Туди й мене упхнеш!
Се, братику, погане діло;
Ще не було Вовків дурних! –
Похнюпився Бурмило,
Стоїть ні в сих ні в тих;
– Така вже,- каже,- доля наша!
Аби, мовляли, борщ та каша –
Поїв
І гавкай на Вовків.-
Вовк на Бурмила подивився
І мовив: – Бодай би не діждать
Тим ланцюгам бряжчать!.
Прощай! – І в чагарник поплівся.
Дарма що Вовк, а добре розсудив,
Неначе хто навчив,
Що іноді з’їси і не доволі,
Зате живеш на волі.
[1891].
(2 votes, average: 3.50 out of 5)« ВЕРКОР