Героїня трагедії Софокла “Антигонів”
Після загибелі у двобої своїх братів Этеокла й Полиника, з яких один був фиванским царем і вдостоївся від міста належного похорону, а інший, бажаючи заперечити владу, привів до Фивам аргосское військо й залишився після загибелі без поховання за наказом успадкований престол Креонта, шурина Эдипа, А. вирішує, знехтувавши наказ владики, ушанувати загиблого брата похоронами й ділиться задумом зі своєю сестрою Исменой. Та не в змозі порушити заборону, страшачись обіцяної кари
Можливо, це протиставлення двох сестер якоюсь мірою підказано эксодом
Суперечка між правителем ( щовимовляє чимало справедливого, але помиляється в головному) і Антигонів одна із самих напружених сцен у грецькій трагедії. На слова Креонта, упевненого, що ворожнеча зберігається й після смерті, А. відповідає своєю знаменитою
Сестра Ємену, що не побажала розділити з А. небезпека, хоче тепер розділити кару. А. у цьому їй відмовляє, і її горда й непохитна вдача ще більше дратує Креонта, якому потрібно вся його гордовитість, вся зарозумілість, вся жорстокість, на які він, аж ніяк не будучи тираном по природі, здатний, щоб не допустити ганебної поступки. Син Креонта Гемон – наречений Антигонів намагаються (розуміючи труднощі положення батька й ведучи своє мовлення як можна м’якше) переконати його, повідомляючи, що народ жалує присуджену діву. Ніж далі правитель упорствует, тим глибше й послідовніше (подібно Эдипу в трагедії “Цар Эдип”) він грузне в мережах власної неправоти: “Хіба місто не вважається власністю правителя?” – “Ти добре б правил поодинці, у безлюдній землі!”
А. ведуть; вона оплакує свою долю, що прирікає її на шлюб з Аидом, і – хоча все місто співчуває їй – до кінця залишається водиночестве.
Ж.-Ф. Лагарп висловлював здивування із приводу відсутності любовної Теми в трагедії, здавалося б, наміченої взаєминами А. і Гемона. А.-В. Шлегель, навпроти, захоплювався цілісністю героїчної натури, що потерпіла б збиток, якби пристрасть могла змусити героїню чіплятися за життя
Фінал трагедії – покарання Креонта, якого вдається – занадто пізно! – переконати сліпому віщунові Тиресию: кінець дня вже не застає в живі ні його сина, ні дружини, і його гордий дух зломлений назавжди. Смілива реконструкція Ф. Ф. Зелінського пропонує вважати прообразом софокловой трагедії “Элевсинцев” Эсхила, де Тезей і Геракл умовляють Креонта простити А. (причому покарання було накладено не їм, а фиванскими старійшинами) і героїня виходить заміж за Гемона. У принципі до образів трагедії можливі два підходи: перший – безумовно поділюваний самим автором – робить А. єдиною й головною героїнею трагедії, що викликає замилування своєю жертовністю й благочестям; це підкреслюється тим, що А. менше є присутнім на сцені й говорить, чим Креонт.
Цей підхід цілком естествен і традиційний. М. Федотов навіть уважав, що в античності, що взагалі не знала людської волі в повному змісті цього слова, А., бути може, єдиний її прояв. Другий – екстравагантна позиція Гегеля – полягає в тім, що А. і Креонт рівноправно і є рівною мірою трагічними образами, оскільки вони являють собою втілення рівнозначних принципів – родинного боргу (сім’я регулюється божественними законами) і вірності державі (підвладному людським законам).
Ф. Ф. Зелінський із приводу такого роду інтерпретацій (і передчуваючи нові) відзначає: “А. багато й багато разів була ведена на смерть, не тільки на міських площах і в державних темницях, але, що ще гірше, – верб тихих розумових лабораторіях мислителів і письменників”.
В. Н. Ярхо бачить в образі А. вгаданий Софоклом задовго до кризи конфлікт між індивідуальними силами, розв’язаними афінською демократією, і інтересами держави, охороняти яке вони покликані й на яке вони заміряються у своєму необмеженому самоствердженні. Досить цікава ( щозалежить від Гегеля) інтерпретація в сучасній французькій філософії (Жак Деррида): “Безпомічна у своїй дії, вона вертається в прірву, до пекла й підземного миру, що є, по суті, її власне місце. Вона – фігура падіння, занепаду, вона рухається вниз і захоплює за собою всю сім’ю, аж до Гемона…”
Наскільки це не схоже на задум Софокла й на його виконання! Очевидною слабістю подібних інтерпретацій є те, що образ А. залучається лише як ілюстрація, без прагнення зрозуміти творчий задум Софокла і його трагедію. Вплив А. на пізнішу античну літературу невелико; для нової воно набагато значніше (як приклад відзначимо переклик образів А. і Шарлотти Корді в оді А. Шенье). А.-В. Шлегель уважав, що одного образа А. досить, щоб покласти кінець банально-слащавим поданням про античність
(1 votes, average: 5.00 out of 5)