Герої оповідань Зощенко
Поводження героїв Зощенко, породжене езоповим сприйняттям революції (яка “вигода” від революція^-мені – для сьогодні), мало небезпечну сховану потенцію: герої виявляються здатні до спілкування й активності, але на рівні зрозумілої їм ідеї: вони пасивні, якщо “що до чого й кого бити не показане”, але коли “показано” – вони не зупиняються ні перед чим, і їхній руйнівний потенціал – невичерпний: вони знущаються з рідної матері, сварка через “їжачка” переростає в “цільний бій” (“Нервові люди”), а погоня за
Зощенко хвилював питання: як же так – відбулася революція, а психіка людей залишається колишньої? І в чому причина консервативності цієї психіки? Це невіддільно було для Зощенко від питання про долі революції. Її профанація й звужене сприйняття стали темою багатьох добутків письменника 20-х років. “Я був жертвою революції”,- заявляє один з героїв Зощенко (оповідання “Жертва революції”). Читач чекає описи великих подій, чреватих складностями для тих, хто потрапив під “колеса історії”. Але в оповіданні
– Іди, говорить, кличуть. У графа, говорить, крадіжка й пропажа, а на тебе підозра. Жваво!”
У цьому сприйнятті історії через призму натертих підлог і зниклих годинок уже виявлялося звуження революції до розмірів нічим не примітного, тільки-но ритм, що порушив, життя події. Так триває й далі. Десь гримлять бої, десь чуються постріли, а герой все думає про зниклі годинки. Як раптом згадує, що “ихние часишки” він сам “у глечик з пудрою пхнув”. І біжить він по вулицях, і бере його якась неясна тривога: “Що це, думаю, народ як дивно ходить боком і неначебто лякається рушничних пострілів і артилерії? Запитую в перехожих. Відповідають: “Жовтнева революція”. А в думках у Юхима Григоровича – тільки годинки зниклі. Почув він, що відбулася революція, “поднажал – і на Офіцерську”. Тільки побачив він – графа ведуть арештованого, рвонувся до нього – про “годинки” сказати, а в цей час мотор і зачепив його, і пхнув колесьями убік. Так і залишилися в Юхима Григоровича сліди на ступні. Рівним перерахуванням – “у понеділок я їм підлоги натерла, у суботу революція, а у вівторок до мене ихний швейцар біжить” – Зощенко намітив контури миру, де не існує різких зрушень і де революція не входить у свідомість людини як вирішальний катаклізм часу
Ці два мири не вигадані автором – вони дійсно існували в суспільній свідомості епохи, характеризуючи її складність і суперечливість. Зробивша чимало шуму фраза Зощенко “А ми потихеньку, а ми полегоньку, а ми урівень із російською дійсністю” – виростала з відчуття тривожного розриву між цими двома мирами, між “стрімкістю фантазії” і реальною “російською дійсністю”. Проходячи шлях, що лежить між ними, висока ідея зустрічала на своєму шляху перешкоди, коренившиеся в інерції психіки, у системі старих, століттями відносин, що складалися, між людиною й миром
Зощенко, ЩоВразив, з перших же кроків його творчості розрив між масштабом революційних подій і консерватизмом людської психіки зробив письменника особливо уважним до тієї сфери життя, де деформуються високі ідеї й епохальні події. Так інертність людської природи, відсталість морального життя, побут стали основними об’єктами художнього пізнання Зощенко. Тому тільки поверхневий спостерігач міг в 20-і роки обмежитися думкою про те, що міщанство в зображенні Зощенко – це дрібна міська буржуазія, “міські жителі, міщани, що мають яку-небудь невелику власність”. Про те, що Зощенко відбиває світовідчування певної “складової частини” нашого суспільства, говорили й в 30-і, і в 40-і роки, нерідко радячи Зощенко перестати писати про “міщанське болото, що і без того відживає своє століття й нікого не цікавить”.
Реальне спростування цієї точки зору було закладено вже в широкому діапазоні зощенковских героїв: їхнє соціальне коло було велике й далеко виходив за рамки тих, хто має “яку-небудь невелику власність” – отут були й робітники, і селяни, і що служать, і інтелігенти, і непівські хазяйчики, і “колишні”. Ця розмитість станових перегородок змусила найуважніших критиків більш обережно вживати поняття міщанство в застосуванні до творчості Зощенко, і вже в 30-і роки Ц. Вольпе писав про те, що Зощенко викриває особлива якість свідомості – тип міщанської свідомості. Захищаючи свою прихильність до зображення особливого типу героїв, Зощенко писав: “Я не хочу сказати, що в нас всі міщани й всі шахраї, і всі власники. Я хочу сказати, що майже в кожному з нас є адже та або інша риса, той або інший інстинкт міщанина й власника”. Він пояснював укорінення міщанства, пояснював це тим, що воно “накопичувалося століттями”.
До цієї міщанської свідомості читач виявилася присунута впритул – форма розповіді, де характер ставився в умови повного саморозкриття, відтворювала точку зору героя на мир. Узята на озброєння революційна фразеологія свідчила про його готовність до мімікрії й про складні відносини з революційною ідеологією: нерозвинена свідомість героя, чиє мислення являло собою вигадливу комбінацію старих і нових поглядів, робило зворотний тиск на ідею, перетворюючи неї. Тільки на превелику силу можна довідатися в побутовій вагонній сцені (“Гримаса непу”) відсвіт широкого суспільного руху 20-х років за виконання норм “Кодексу праці”. Спостерігаючи грубу експлуатацію баби, сусіди-пасажири бачать: “порушена норма у відношенні старослужащего людини”. “Це ж формена гримаса непу”,- кричать вони
Але коли виявляється, що баба, що обсипає образами, – “всього-на-всього мамаша”, ситуація міняється. Тепер кривдник стає обвинувачем, посилаючись усе на той же “Кодекс праці”. Ідея стала невпізнанна – “Кодекс праці” пристосований для прикриття хамства й відвертого цинізму; характерно, що, узятий поза офіційними рамками, що осіла в побут, він деформувався, і його первісний зміст втрачений
(2 votes, average: 3.50 out of 5)