Михайло Зощенко – гуморист, сатирик, мораліст

З роками вигляд Михайла Зощенко багато чого втратив, але багато чого й придбав. Його трагічні останні роки витиснули з нашої пам’яті легендарну легкість успіху “раннього” Зощенко, славу “самого веселого письменника Сполучника” і посмішку, в 20-30-і роки завжди супроводжував ім’я письменника. Образ Зощенко став суворіше, точніше, печальней.

Час розсіяв багато парадоксів, але й залишило недозволені. До них ставиться й та наполегливість, з какою відмахувався Зощенко від звання гумориста. У статтях і бесідах, інтерв’ю й анкетах

він завзято повторював, що вважати його короткі оповідання гумористичними – не зовсім правильно. “Вони не гумористичні. Під гумористичними ми розуміємо оповідання, написані заради того, щоб посмешить, це складалося крім мене – це особливість моєї роботи”. Сатиричний склад особистості письменником відчувалася як його вроджена якість, як Природа його таланта: “Мій характер,- говорив Зощенко,-зроблений так, що я людина трохи іронічне, моє око влаштоване так, що я бачу деякі недоліки людини”.

Однак Як би не відбивався Зощенко від репутації гумориста,- йому самому в 20-і роки, імовірно, не спадало

на думку, що читач може відчути в його смішних оповіданнях не тільки прихований сум, але й ледь уловимий натяк на присутність філософствування про життя, що виявилося в несподіваній і незвичній формі: “Треба обмовитися,- писав критик Барів-мін,- що під “філософією” мається на увазі не якась відвернена концепція, а особлива “філософська”, що міркує інтонація”. У перші ж післяреволюційні роки Зощенко виступив проти старої Росії, старих звичок і старих подань. У їхньому числі виявилася й традиційна Література з її “високими” поняттями. Охоче Зощенко погодився з тими, хто вважав, що народу потрібний “житній хліб, а не сир бри”. “У найперші дні й тижні нашого знайомства,- згадує Мих. Слонимський,- Зощенко якось поділився із мною задумом повести, що він хотів назвати “Записки офіцера”. Він розповідав:

– Їдуть по лісі на фронті два чоловіки,- офіцер і вістовий, два різних чоловіки, дві різних культури. Але офіцер уже дещо міркує, почуває…

Отут Зощенко обірвав і заговорив про іншому. Але потім він не раз знову й знову вертався раптом усе до тієї ж сцени в лісі. Щось світле виникало в тім ненаписаному епізоді, щось важливе й істотне, автобіографічне, може бути – определившее життя. У пам’яті Зощенко, мабуть, залишився й жив якийсь переломний момент, коли накопичені враження досягли межі, останньої риси, і раптом без усякого вже нового зовнішнього поштовху, от просто так, у лісі, у думках про їдучому позаду вістового, щось остаточно зрушилося в душі, немов перемістився центр ваги, і все стало по-новому, як новий мир, що вимагає нових рішучих дій, не схожих на колишні”.

ЧиБуло те відчуттям остаточного розриву зі своїм класом? Чи стала навіч перед Зощенко так хвилювала літературу першого післяреволюційного років проблема – “інтелігенція й революція”? Або так народилося одне з найважливіших внутрішніх рішень – писати про народ і для народу? Не випадково протягом багатьох років “те свіже, молоде почуття спорідненості з вістовим, із солдатами, з народом, він немов беріг у душі, як камертон, що давав йому тон у житті й у літературі” (Мих. Слонимський). Порвавши зі своїм класом ще до революції, як він різко заявив один раз, Зощенко сприйняв революцію як “загибель старого миру”, “народження нового життя, нових людей, країни”. “Значить – нове життя,- пише він в автобіографічній повісті “Перед сходом сонця”.- Нова Росія. І я – новий, не такий, як був… Імовірно, потрібно працювати. Імовірно, потрібно всі свої сили віддати людям, країні, новому життю”. Але практична робота – столярне й шевське ремесло, карний розшук, кролівництво, курівництво, контора – зштовхнула письменника з такими сторонами життя, про які він не підозрював. Під час роботи в радгоспі Маньково, де Зощенко був птахівником, його приголомшили зустрічі із селянами, що низько кланяються, що цілують руку, подобострастно всміхненими. “…Я підходжу до селянинові. Він літній. У постолах. У рваному рядні. Я запитую його, чому він здер із себе шапку за десять кроків і поклонився мені впояс.

Поклонившись ще раз, селянин намагається поцілувати мою руку. Я отдергиваю її. – Чим я тебе розсердив, пан? – запитує він

И раптом у цих словах і в цьому його уклоні я побачив і почув усе. Я побачив тінь минулої звички життя. Я почув окрик поміщика й тиха рабська відповідь. Я побачив життя, про яку я не мав поняття. Я був уражений, як ніколи в житті”. Такі зустрічі не могли пройти безвісти. До останніх днів пронесе письменник почуття, про яке ясніше всього сказав він сам у листі А. М. Горькому від 30 вересня 1930 р.: “Я завжди, сідаючи за письмовий стіл, відчував якусь провину, якусь якщо так можна сказати, літературну провину. Я згадую колишню літературу. Наші поети писали віршики про квітки й пташок, а поряд із цим ходили дикі, неписьменні й навіть страшні люди. І отут щось страшно запущене. І все це змусило мене заново перекроювати роботу й зневажити поважним і зручним положенням”.

…Проходять роки З кожним новим виданням Зощенко в намальовані їм героях ми довідаємося всі нових “знайомих незнайомців”. Виходить, письменник обігнав нас – він раніше нас зрозумів нашу епоху. Виходить, життя не безглузде, і робота, що робив Михайло Зощенко, продовжує залишатися потрібної людям


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Михайло Зощенко – гуморист, сатирик, мораліст

Categories: Нові твори

Links