Герой роману Ч. Диккенса “Посмертні записки Пиквикского клубу”
Пиквик перший зі знаменитих героїв Диккенса (авторитетні джерела називають його самим популярним) був задуманий як персонаж своєрідного коміксу, оповідання в картинках, причому на спортивну тему. Еволюція образа П.- приклад порушення первісного задуму – ситуації, коли захоплений автор радісно “пішов” за своїм героєм. П., що спочатку тільки карикатурний – толстенький, безглуздого виду лисий джентльмен в окулярах, “теоретик колюшки” і дозвільний мандрівник, у процесі оповідання знаходить усе більше індивідуалізовані риси,
Звичайно, як усякий герой Диккенса, Пиквик описаний з необхідним художнім перебільшенням, домінанта якого по ходу оповідання міняє спрямованість: якщо в перших випусках це був втілений дурень, то у фіналі – уособлення доброти й доброти. Короля робить оточення, і з появою в романі Сэма Уэллера в образі П. визначальної стає героїчна якість. Його скромність, чесність і великодушність не скрадаються загальною гротескністю оповідання, порядність і незахищеність від підступу ворогів – абсурдністю ситуації (наприклад, епізод із замахом на його волю невдачливої “нареченої”).
Гумор
Відносини між такими героями складаються за принципом тандема: структурно й концептуально доповнюючи один одного, вони утворять необхідну художню єдність. Функціонально такі пари відрізняються, скажемо, від парних варіацій “слуга – хазяїн” з “Трьох мушкетерів” (Д’артаньян – Планше, Атос – Гримо, Арамис – Базен, Портос – Мускетон), де слуга щораз – знижений до фарсу образ хазяїна. Сэм Уэллер свідомо вибирає собі хазяїна, щоб спочатку опікувати його, коли той разом із групою однодумців робить щось начебто ідилічної подорожі по провінційній-затишній Англії; потім виявитися біля нього в дні безглузд-величної епопеї тюремного ув’язнення, нарешті, щоб поставити своє особисте щастя в залежність від можливості перебувати біля П. Його відданість оправданна: “великий П.” – м’яка й соромливий, але насамперед безкорислива, делікатна й доброзичлива людина, повністю поглинений пристроєм щастя своїх ближніх, що благотворно впливає на навколишніх, підштовхувальний до виправлення навіть таких відспіваних, природних шахраїв, як Джингль і Джоб Троттер.
У якийсь момент комічність його натури виявляється умовністю, формою, що маскує зворушливо-беззахисного, наївне, але виконане достоїнства й шляхетності істота. З появою відданого слуги П. перестає бути блазнем – замість нього цю роль виконує Сэм, що дає можливість персонажу в іншому ключі виявити істинно героїчні риси: великодушність, простоту, моральну цілісність, здатність зберігати людське достоїнство в будь-якій ситуації. За тонким спостереженням Честертона, “Сэм Уэллер втілює веселе знання життя, Сэмюэл П.- ще більш веселе невідання… Диккенс виразив дуже глибоке почуття, що породжувало віру у святість дітей, коли поставив нагорі того, хто слабшай і простодушней. І тямущість і наївність прекрасні; обидві вони забавні. Але тямущість повинна бути служницею, наївність – пані”.
Пикивикисти – і насамперед сам містер Пиквик відстоюють право на трепетне-серйозне, поважне відношення до тихих, повсякденних радостей життя. Але типологічна близькість пари П.- Сэм Уэллер до їхніх знаменитих прообразів дозволяє ще яскравіше виявити в романі Диккенса не тільки романтичний^-романтичний-піднесено-романтичний дух сервантесовских пригод, але й філософську глибину бездонної шекспірівської трагедії
(2 votes, average: 2.50 out of 5)