Габріель Гарсіа МАРКЕС (нар 1928) – З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст
З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.
Габріель Гарсіа МАРКЕС (нар 1928)
У ту мить, коли письменник утратить зв’язок із реальністю, він припинить бути письменником.
Г. Гарсіа Маркес
Життєвий і творчий шлях
Кожна країна має своїх особистостей та символи: Франція – Наполеона та Ейфелеву вежу, Сполучені Штати Америки Авраама Лінкольна та статую Свободи, Греція Гомера та Парфенон, Англія Ісаака Ньютона та Біг-Бен… А з чим асоціюється Латинська Америка? У переважної більшості людей з яскравими карнавалами та нескінченними громадянськими
Проте все значно змінилося на початку 1960-х років, коли у всесвітню літературу ввірвалася плеяда талановитих латиноамериканських письменників, які намагалися творити саме національну літературу, без сліпого копіювання європейської чи північноамериканської традиції.
“Карибське диво світової літератури” (згадані письменники походили з країн басейну Карибського моря) засвідчило, що справжнє мистецтво
Габріель Хосе де ла Конкордія Гарсіа Маркес (таке повне ім’я письменника, якого на батьківщині з повагою та щирою симпатією називають подружньому – Габо) народився 6 березня 1928 р. в м. Аракатаці й був одним із дванадцяти синів місцевого телеграфіста. До цього невеличкого містечка батька майбутнього письменника Габріеля Гарсіа занесла “бананова лихоманка”. Одруження доньки з безрідним зайдою учасник багатьох громадянських воєн Колумбії полковник Ніколас Маркес не схвалював, проте й особливих перешкод не робив, а внука, який залишився на виховання в його домі, любив. Переважна більшість дитячих спогадів письменника пов’язана з дідом Ніколасом (полковником у відставці, ветераном громадянської війни) і бабусею Транкіліною, яка знала безліч фантастичних оповідань. Вона розповідала їх так, наче бачила ці дива на власні очі, і сприймалися вони як найбуденніші події (ця манера оповіді згодом залунає у творах письменника). А в дідуся були інші розповіді: про історію рідного краю, про громадянські війни та несправедливість, що прийшла в країну разом із “банановими компаніями”… Так “магія” бабусиних оповідок переплелася з реалізмом розповідей дідуся. А ще в пам’яті маленького Габо назавжди залишився той день, коли діл повів його до мандрівного цирку подивитися на нечуване в теплому кліматі диво кригу. Як згодом зізнався письменник, саме з образів дорослого й хлопчика, який зачудовано спостерігав це холодне чудо, виник задум його знаменитого роману “Сто років самотності”. Дійсно, хто б міг тоді передбачити, що через багато років із цього, здавалося б, непримітного епізоду згодом буде створений твір, що викличе надзвичайний інтерес у читачів і буде удостоєний Нобелівської премії з літератури (1982): “Колись, через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід…”.
Зі смертю дідуся у восьмирічного хлопчика розпочалося самостійне життя. Спочатку пін навчався в Барранкільї, де почав писати вірші, а потім у єзуїтському ліцеї міста Сіпакіра. Саме там сформувалися політичні уподобання письменника-соціаліста: “Викладач алгебри в ліцеї на перервах розповідав нам про історичний матеріалізм. хімік давав читати книги Леніна, а історик пояснював, що таке класова боротьба”. А ще були пригодницькі романи, котрих хлопець перечитав безліч і які разом із дитячими спогадами допомогли сформулювати йому мистецьке кредо: “Романи повинні бути поетичною трансформацією дійсності”.
1 Тут і далі текст роману “Сто років самотності” подано в перекладі П. Соколовського.
З 1947 р. Гарсіа Маркес – студент юридичного факультету університету столиці Колумбії – м. Богота. Проте першокурсника-правника передовсім цікавило саме письменство. Тож він і вирішив перечитати все найкраще у світовій літературі, що було створено до нього, почав друкуватися в студентському журналі. Дев’ятнадцятирічний Гарсіа Маркес написав своє перше оповідання одразу ж після того, як прочитав оповідання Ф. Кафки “Перевтілення”. Особливо воно вразило юнака, як він сам згодом казан, манерою розповіді про неймовірні події (перетворення Грегора Замзи на комаху) як про щось абсолютно буденне. Стиль Кафки був подібний на оповідки його бабусі. Тоді ж у газеті “Ель Еспектадор” (“Спостерігач”) було надруковано першу повість Габріеля – “Третя відмова”. а також декілька його оповідань. Крім Кафки, на творчість Гарсіа Маркеса відчутний вплив справили Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, Дж. Джойс і В. Вулф. Отже, колумбійський письменник добре знав твори західноєвропейської літератури.
Однак зі студентським життям Габріслю дуже швидко довелося розпрощатися, оскільки Боготський університет закрили. Треба було заробляти на життя, та й хотілося продовжити навчання. Тоді Гарсіа Маркес переїхав до м. Картахени, що на узбережжі Карибського моря, де влаштувався репортером до місцевої газети й продовжив навчання в тамтешньому університеті. Література захоплювала все більше, і юнак переконався остаточно, що кар’єра юриста (за усієї її прибутковості) – то не його шлях.
Це вже потім життя довело, що Гарсіа Маркес не помилився. А поки що треба було заробляти па шматок хліба насущного. Тож юнак мав випадкові заробітки в найвіддаленіших районах країни. Письменництво спочатку теж не приносило задоволення. Перші повісті критика сприйняла негативно, тож письменник навіть на деякий час утратив віру у свій талант. Але треба було жити, і в 1954 р. Гарсіа Маркес повернувся до Боготи та почав працювати в газеті “Ель Еспектадор”. Через рік його направили кореспондентом до Європи (у Римі він відвідував режисерські курси, що відчувається в “монтажі” деяких сцен його творів). Письменник завжди активно займався політикою й ніколи не приховував своїх лівих поглядів, у статтях розповідав, як військові кораблі Колумбії перевозять контрабанду. Тож не дивно, що влада закрила газету, яка друкувала подібні матеріали. А Гарсіа Маркес залишився без роботи – за незалежну позицію треба платити. Аби прогодувати родину, він підробляв кіносценаристом, редагував обивательські журнали, писав різноманітні твори, які, зазвичай, не знаходили свого читача…
Чергова повість Гарсіа Маркеса “Опале листя” (1955) хоч і не мала гучного успіху, проте засвідчила про безумовний талант автора. У ній намічено багато тем, які згодом залунають на повну силу. Зокрема, є в ній і “бананова компанія” (яка згодом у романі “Сто років самотності” з’явиться в Макондо), і придушення страйку, і ненависть людей до гнобителів і до лікаря, який після придушення страйку відмовився допомагати пораненим. Та головне, що саме в цій повісті започаткована одна з провідних тем усієї подальшої творчості Маркеса тема самотності, “людської розділеності. відчуження людини від людини, від суспільства” (Ю. Покальчук).
Хоча великого успіху Гарсіа Маркес тоді не зазнав, проте наполегливо продовжував працювати. І це принесло свої плоди – невдовзі читачі побачили чудову повість “Полковникові ніхто не пише” (1961). У ній ше не було магічного реалізму – того стилю, за яким через п’ять років Гарсіа Маркеса упізнаватиме світ. Це чудова реалістична проза про сумну долю полковника, героя численних громадянських війн, який дожив до старості й чекає пенсії від уряду, що давно про нього забув, тут письменник утілив риси діда в персонаж твору. Головний герой повісті чекає письмової звістки з “центру”, але йому довго-довго “ніхто не пише”… Грошей немає, сина вбито, жінка захворіла, зрештою, нічого їсти – а він похмуро й невідворотно щоп’ятниці ходить за поштою. Є в його похмурій упертості щось від настирливості хемінгуеївських персонажів, яких “можна знищити, а здолати не можна”…
У 1962 р. світ побачив роман Гарсіа Маркеса “Недобра година”, про життя злиденних людей у неназваному містечку (явна ознака притаманного літературі XX ст. “інакомовлення”, розширення, сказати б, “зони дії” оповіді1). Там, як і в Латинській Америці, панують злидні, відсталість, насилля, читача заворожує атмосфера “затишшя перед бурею” – громадянські війни не припиняються.
Тепер можна сказати, що всі згадані й не згадані тут твори були неначе сходинками, підступами до того твору, який зробив Г. Гарсіа Маркеса насправді знаменитим. Ідеться про його уславлений роман “Сто років самотності” (1967). А створювався він у непростих умовах…
1 Згадаймо, що герой оповідання Г. Белля “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” (1950) теж не має імені.
На жаль, історія літератури знає чимало випадків, коли родина великого митця саме через матеріальну скруту відмовляє йому в підтримці. На щастя, у Гарсіа Маркеса все було по-іншому. Поруч із ним завжди були вірна дружина Мерседес і два його сини, яких письменник назвав “своїми кращими творами”. Аби написати роман “Сто років самотності” Гарсіа Маркесу потрібен був час, а його родині кошти на прожиття. Тоді письменник заклав свій автомобіль, а отримані гроші віддав дружині. їх мало вистачити на шість місяців, доки йтиме робота над романом. Проте працював письменник не півроку, а цілих півтора. Потім він згадував: “Коли закінчилися гроші, вона мені нічого не сказала. Скажу більше, для мене й дотепер залишається таємницею, як вона змогла переконати м’ясника відпускати нам у борг м’ясо, а булочника хліб, як нона умовила хазяїна будинку не брати з нас квартирної плати протягом дев’яти місяців. Усе це вона взяла на себе, і я не знав жодних турбот”. Можна лише здогадуватися. що відчувала ця мужня жінка, коли відправляла рукопис чоловіка до видавництва. Хто-хто, а дружина знала, що означав цей твір для її чоловіка. Скажімо, коли він дописав до кінця главу, у якій розповідалося про смерть полковника Буендіа, то ледь дійшов до її кімнати, йому було зле. По його обличчю Мерседес зрозуміла, що полковник Ауреліано Буендіа помер. Габо проплакан дві години…
А потім почалося те, що перуанський письменник Маріо Варгас Льоса назвав “літературним землетрусом”. Увесь тираж роману “Сто років самотності” розійшовся протягом тижня. А вже через рік ним зачитувалася. Так прийшли визнання, слава й добробут.
Публікація твору стала всесвітньою сенсацією. Відомий чилійський поет (нобеліат 1971 р.) Пабло Неруда писав тоді, що з часу виходу у світ роману Серваитеса “Дон Кіхот” ще не було такого твору в іспанській літературі.
У Гарсіа Маркеса складне ставлення до роману, який зробив його знаменитим. Він постійно напівжартома зазначає, що “Сто років самотності” написав лише для того, аби нарешті прочитали його повість “Полковникові ніхто не пише”, а своїм кращим твором уважає роман “Осінь патріарха” (1975), у якому йдеться про старість (“осінь життя”) латиноамериканського диктатора, який зображений справді ледь не міфологічною істотою, справжнісіньким утіленням зла (як Фейгін чи Монкс у “Пригодах Олівера Твіста” Ч. Діккенса).
Очевидно, Гарсіа Маркес зрозумів, що успіх його твору значною мірою обумовлений манерою письма – магічним реалізмом. У поєднанні з латиноамериканським “місцевим колоритом” вій заінтригував західний світ. Так, у романі є багато несподіваних для “раціоцентричних” європейців сюжетних ходів, коли читач не може передбачити, наперед “розгадати”, куди ж автор спрямує подальший хід оповіді. Це відзначено іі у висновку Комітету з присудження Нобелівських премій, коли Гарсіа Маркеса нагородили цією престижною відзнакою “за романи й оповідання, у яких фантазія і реальність, переплетені в примхливому світі, відображають життя і конфлікти континенту”.
Елементи магічного реалізму Гарсіа Маркес використовує не лише в жанрі роману, а й у творах інших, зокрема, “малих жанрів”. Однією з таких перлинок є його оповідання “Стариган із крилами” (1968). Кожен наступний твір Гарсіа Маркеса публіка сприймала з ентузіазмом, а коли в 1982 р. письменнику була присуджена Нобелівська премія, йому почали пропонувати за екранізацію роману “Сто років самотності” чималі гроші, та він щоразу відмовлявся. Він намагається жити як звичайна людина, цінуючи насамперед родинні та дружні стосунки, а місцеві багатії мріють купити будинок десь поруч з оселею Гарсіа Маркеса. І нині Габо не перестає працювати – він готує світові свій новий шедевр…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)